5 причин чому так важко навчатися в Україні

П’ять небанальних причин, чому український студент і викладач витрачають час одне одного. Вирішення цих проблем звільнило б їх обох і мало б позитивний соціальний ефект.

День триває довше

Коли Міністр Освіти Дмитро Табачник збільшив години на магістеріумі й скасував перехресний вступ у НаУКМА, він переймався за особливу активність студентських рухів, зокрема в КМА. Час показав, що перевантажені студенти стають ще злішими.

Я вчуся вже в шостому університеті, і є з чим порівняти. Навантаження в НаУКМА божевільні. Такі темпи тільки в Гарварді й Сорбоні. На першому курсі професор задавав читати по 5 монографій двічі на тиждень. Я читав до 5-ої ранку й ніколи не встигав. На предметі Зарубіжної Літератури викладач щиро визнала, що все прочитати фізично неможливо. “Справедливості не існує”, як вона сказала, тому як кому пощастить. Я відчував розпуку й біль від того, що не міг нормально читати класику, а мав її часто гортати. Обсяг роботи був близько 60 романів за семестр. На останній парі я дописував виступ першої курсової, яку захищав 15 хвилин після 6 годин семінарів. 

Постійний brainwashing

Студенти в українському університеті – це діти, яких треба виховувати щоденно. Такого тиску “згори” в західних університетах я не відчував ні бакалавром, ні магістром. Цьому найбільше сприяє неможливість відмовитися від професора, що читає з папірця або пробиває цвяхом конспекти. Багато свого часу, який я міг витратити на читання романів на Зарубіжну Літературу, я витратив на пусті балачки. Пост-радянський університет не здатний існувати без “уроків марксизму-ленінізму”, але тепер вони називаються БЖД, Фізкультура й Охорона Праці. 

Залежність від посередніх людей

Вільний вибір предметів з мінімальною кількістю обов’язкових змусить викладачів бути цікавими для студентів, а студентам – цінувати свій час. Українські університети не передбачають міграцію викладачів. Вони сидять на своєму місці десятиліттями. Якщо койко-місце на кафедрі зміниться на сцену-місце, замполіти-професори підуть працювати в менш престижні університети. Соціальні ліфти в науці потрібні не тільки заради “справедливості”, але й для прогресу в науці та більших прибутках самих університетів. Університети з іменем мають шукати чудових викладачів, де б вони не працювали. Посада має бути причиною для талановитого професора з провінції писати свою монографію. Зараз у цього чоловіка немає ні причин, ні можливостей. Він, швидше за все, так і не напише…

Атмосфера байдужості

Текст – це святе, але навіть серед письменників і науковців у НаУКМА, студенти викидають свої. Не варто задавати есе, якщо не плануєш його читати. Це не одностороння вправа. Без відгуку, це лише вкрадений час. Для мене це як викидати хліб тільки від того, що ти не голодний. Українські університети мають вирішення під рукою. Потрібно організовувати конференції з будь-якого питання, де студенти можуть обговорити тексти одне одного. Це дешево й ефективно. 

Професії пристрастей, професії грошей

Український університет культивує бідність. Викладачі відкрито жаліються, що вони бідні. Деякі просять подачок. (Дякувати Брюховецькому, такого немає в НаУКМА.) Навіть у системі Павлова, найкращий стимул – грошовий. Витрати університету на ремонт не може бути більшим від викладачів. З іншого боку, якби університет створював знання, у нього б шли інвестиції з приватного сектору. Нові технології, які виробляють випускники університетів, закуповуються на Заході. Певні радянські інститути, більшим чином військові, все ще обслуговують внутрішній і зовнішній ринок, тому частково ця схема вже працює. 

Звісно, ерудицію складно продати, якщо її демонструвати лише заради зарплати в $200. Шановні гуманітарії, припиніть писати ахінею, “як на Заході”. Писати треба на теми, які хвилюють і потребують рішень. Лінгвісти, що вміють писати мови програмування чи алгоритми, заробляють не гірше, ніж культурологи, які відповідають за логістику перевезення предметів розкоші. Знання у випускників мають не тільки бути, але й працювати на прибуток, а значить і суспільство.

Сергій Терещенко