Більшість пам’ятників Бандері в Україні були поставлені за часів Януковича

Інститут національної пам’яті у 2017 році витратив на реалізацію своїх програм близько 25 млн грн з державного бюджету. Про це відзвітував директор установи Володимир В’ятрович.

Чиновник завітав не сам, а з посиленою охороною: у коридорі державного інформагентства «Укрінформ» та біля входу до нього чергували близько 15-ти поліцейських. Як відомо, у минулому році на В’ятровича напали невідомі, саме коли він прямував до цього інформагентства – звітувати про діяльність Інституту за 2016 рік.

Пікантності ситуації додавала і дата, яку обрав активний декомунізатор В’ятрович для звіту, – 23 лютого. Однак сам історик запевнив, що такий збіг є випадковим. «Я абсолютно переконаний: чим далі, тим більше людей не пам’ятають, що таке 23 лютого. Коли ще кілька років тому ми мали безліч реклами (від парфумів до чоловічих шкарпеток) і привітань з так званим чоловічим днем, того всього вже немає», – задоволено відзначив він.

Донедавна 23-го лютого Україна відзначала радянське свято Захисника Вітчизни. Однак у 2014 році в українському суспільстві внаслідок реакції на збройну агресію Росії почався активний рух проти відзначення радянських свят. 24 серпня того року президент Петро Порошенко скасував День захисника Вітчизни 23 лютого та запровадив День захисника України, який відзначається щорічно 14 жовтня, є державним святом, неробочим днем.

В’ятрович відомий не лише декоммунізацією, а й низкою неоднозначних заяв. Так, 26 січня В’ятрович написав у себе на сторінці у Facebook: «Іроніясудьби», «восьмоємарта», булгакови, пугачови, і навіть висоцькі і цої в руках Кремля – ефективні інструменти нагадування про єдиний культурний простір та інструменти його відтворення». Така згадка про Висоцького і Цоя викликала чималий резонанс. Пізніше історик пояснив, що не мав на увазі саме заборону, а говорив лише «можливість їх використання, як і інших діячів культури, для цілей імперської проросійської пропаганди». «Не пропонував забороняти ні Цоя, ні Висоцького, ні когось іншого, крім тих, хто нині відверто підтримує російську агресію. Повторю: треба лиш не забувати, як їх можуть використати. Напис на пачці цигарок «Куріння вбиває» – це не заборона курити, а застереження про можливі наслідки. Він стосується не лише цієї пачки, навіть не лише цього бренду, а куріння в цілому», – роз’яснив він.

Не виключено, що невдовзі історик виступить ще з низкою незвичних ініціатив. Так, після того, як В’ятрович відзвітував про діяльність Інституту, журналісти його запитали, чи розглядає установа можливість перейменування парламенту з Верховної Ради, успадкованої від СРСР, на Національні Збори. Очевидно, ця ідея захопила В’ятровича: «Цікаво, ми про це ще не думали, чи є сама назва радянською спадщиною. Це нова ідея, яка потребує дискусій і обговорень».  

Нині ж В’ятрович скаржиться, що проти нього розгортається медіакампанія: «Така компанія демонізації проводиться в Україні, Росії, Польщі. Мої ключові тези часто перекручуються, створюється образ абсолютно неадекватного і недолугого чиновника, який намагається комусь щось нав’язувати. Протистояти цьому доволі важко».

Одним з основних напрямків діяльності В’ятровича є відстоювання українських позицій у питанні спільного історичного минулого нашої країни та Польщі. Після ухвалення нашими західними сусідами поправок до закону про Інститут національної пам’яті, який спричинив дипломатичну кризу між Польщею й Україною, це питання постало як ніколи гостро. До слова, польський закон жорстко розкритикували Ізраїль, США, Канада та Франція.

Володимире, хто в польському Сеймі є джерелом антиукраїнської історичної політики?

Головними речниками антиукраїнської істерії у Польщі є праві та праворадикальні сили. Насамперед йдеться про політичне угруповання «Кукіз’15», яке є ініціатором більшості антиукраїнських заяв у польському політикумі. На жаль, їх підтримує правоцентристська сила, яка має більшість і в парламенті, і в уряді, і свого президента – «Право і Справедливість». Вони, на жаль, таким чином здобувають політичні дивіденди, бо у Польщі є досить поширеними антиукраїнські настрої. Але я переконаний, що це дуже шкідлива тактика, яка не має майбутнього і яка врешті-решт призведе до краху цих політсил.

«Кукіз’15» є дуже невеличкою фракцією у парламенті, проте це не заважає їй формувати порядок денний – принаймні той, який стосується історичної політики. До слова, закон про Інститут національної пам’яті зініціювала саме ця політсила. Виявилось, що до роботи над скандальною частиною документу в якості експертів були залучені діячі, відомі саме антиукраїнськими поглядами – це Володимир Осадчий з Любліна та Чеслав Партач, якого взагалі оголошено в Україні персоною нон-грата через те, що брав участь у конференціях на території Криму і розказував про нібито фашистський уряд в Україні. Такі люди готують сьогодні експертні оцінки законопроектів у Польщі.

Постійна радикалізація політиків, бажання накручувати антиукраїнські настрої матимуть негативні наслідки для самої Польщі. Навіть цей закон про Інститут національної пам’яті вже викликав міжнародний скандал. Щодо цього закону лунали досить радикальні заяви з боку Ізраїля, Сполучених Штатів, канадських політиків. Я думаю, що незадоволення цим законом пошириться, будуть відповідні заяви з боку Європейського союзу, оскільки цей закон не просто є диктатом політики над історією, а є початком обмеження свободи слова.

Цей диктат почав ухвалюватися в Польщі з 2016 року. І першим, найбільш явним кроком стала поява резолюції польського Сейму про визнання Волинської трагедії геноцидом. Другим – ухвала цього документу. Я боюся, що це не останній крок з польського боку. Це не означає, що Україна і Польща повинні припинити спроби діалогу, але я вважаю, що Україна має наполягати на скасуванні «антибандерівського» закону. Втішений, що саме таку позицію було озвучено на переговорах з польською стороною Павлом Розенком.

16 лютого у Варшаві пройшли переговори віце-прем’єр-міністрів Польщі та України, присвячені історичним питанням. Польща залишилась незадоволеною перемовинами.

Існує думка, що польський «антибандерівський» закон став відповіддю на українську декомунізацію…

Україна намагається наздогнати 25 років: декомінузація мала відбутися ще у 1991 році. З польського боку була абсолютно успішна декомунізація у 1990-х. На жаль, зараз бачимо бажання частини польського політикуму, яка отримала більшість при владі, здобувати політичні дивіденди на антиукраїнських настроях. Це не має жодного відношення до того, що відбувається в Україні.

Те, що зараз відбувається у Польщі, є реалізацією концепцій, які зародились набагато раніше. Вперше спроба утвердити цей абсолютно односторонній підхід до українсько-польського конфлікту у роки Другої Світової в якості геноциду почали проявлятися на політичному рівні ще у 2003 році. Після того поступово в Польщі почали формуватися цілі політичні групи, які на цьому почали здобувати дивіденди. В 2008-му ставилася на голосування резолюція парламенту про визнання подій на Волині геноцидом. У 2013-му ставилася на голосування така резолюція, тобто, ще задовго до ухвалення будь-яких законів з декомунізації в Україні. Врешті-решт за це проголосували.

Польська опозиція представила альтернативний законопроектпро Інститут національної пам’яті – на користь України. Чи є вірогідність, що закон буде переглянуто?

Я поки що не бачив тексту цих змін. На жаль, сумніваюсь, що їх буде схвалено, тому що такі пропозиції не матимуть підтримки більшості польського парламенту. Більш того, ми бачили, наскільки багато депутатів за нього голосували – серед них і частина опозиції.

Йдеться про часи війни. Напевно, воїни з обох боків скоювали злочини. Можливо, якби Україна визнала кілька конкретних епізодів, щодо яких залишилися задокументовані свідчення, то Польща зробила б крок назустріч і визнала, що бійці Армії Крайової теж творили беззаконня?

Саме це ми і пропонуємо: продовжити дослідження, історичну дискусію щодо таких випадків і говорити про конкретних вояків чи то УПА, чи то польських, чи то радянських які могли чинити злочини. Але ми категорично проти якоїсь колективної відповідальності, яку пропонують польські політики, які всю УПА хочуть назвати злочинною через окремі злочини. А робити симетричний крок у бік визнання злочинцями усієї Армії Крайової – це абсурд.

Якась частина українського суспільства не погоджується з героями, яких ви часто згадуєте – Бандера, Петлюра… Частина істориків і політологів звинувачувала Інститут національної пам’яті, що ви занадто педалюєте історичну тему.

Тільки там, де пам’ятають загиблих, є ті, хто готові захищати живих. Це важливо робити саме тепер, коли Україна знов стала об’єктом агресії з боку сусідньої держави і атакується не тільки територія України, а й українська історія. Вона перетворилася на один із майданчиків, на яких веде війну Російська Федерація. Очевидно, що ключові періоди української історії і діячі стають об’єктами цих атак.

Наші східні і західні сусіди майже в унісон говорять нам про те, кого українці мають право вшановувати, а кого ні. Починають звучати заяви з польського і російського боку про те, що українці – це взагалі неіснуюча нація. Те, що здавалося б абсолютним абсурдом ще кілька років тому, на жаль, зараз лунає з найвищих політичних трибун Польщі. До російських політичних трибун ми вже звикли.

Що стосується якогось єдиного погляду на історію, ми не ставили собі за мету нав’язати українцям єдиний правильний погляд. Наше завдання – в тому, щоб в українців формувалося, як мінімум, спільне уявлення про минуле. Я переконаний, що нація – це спільнота людей, які мають спільне уявлення про минуле і спільне бажання жити в майбутньому.

Якщо ж говорити про «бандеризацію» України, як про те стверджує Польща, то зазначу, що у контексті декомунізації було перейменовано 52 тис. вулиць. Близько 30 з них тільки отримали ім’я Бандери, і всі – виключно рішенням органів місцевої влади. Ще цікавий факт стосовно так би мовити бандеризації: більшість пам’ятників Бандері в Україні за останні роки були поставлені саме за часів влади Януковича. На Західній Україні, очевидно, це був такий протест проти тодішнього режиму.

Приміром, у Львівській області у маленьких містах стоять величезні пафосні пам’ятники Бандері. Це свого роду також наслідування притаманного СРСР культу особистості.

Всі пам’ятники Бандері, які є в Україні, споруджені місцевими громадами. Місцева громада сама вирішує, кого і як увічнювати. Щодо Бандери, який на Західній Україні справді є найбільш увічнюваною особистістю, то він, напевно, для цілого покоління місцевих мешканців є символом масштабного незламного супротиву комуністичному режиму.

Чи збираєтесь ви їздити до Польщі?

Я збираюся їздити до Польщі і часто. Сподіваюся, що з боку Польщі не буде бажання якось завадити цьому. Мова йде про приватні поїздки і про поїздки як науковця.

Хіба вам не заборонений в’їзд у Польщу?

Достеменно цього не знаю. Побачу.

Стосовно 23 лютого – як ви вважаєте, чи доречно у цей день вітати людей, яким довелося служити у Радянській армії?

Якщо це якесь внутрішньо корпоративне привітання, яке не має нічого спільного з державним святом, то кожен охочий може вітати із тим, що хтось служив і в радянській армії, і папуа-новогвінейській армії, і в будь-якій іншій.

Частина питань була озвучена на прес-конференції журналістами інших видань

Розмовляла Наталія Сокирчук