Меню

ЧОМУ АМЕРИКАНСЬКИЙ ЖУРНАЛІСТ БРЕХАВ ПРО ГОЛОДОМОР

ЧОМУ АМЕРИКАНСЬКИЙ ЖУРНАЛІСТ БРЕХАВ ПРО ГОЛОДОМОР

“Кореспондент “Нью-Йорк таймс” Вальтер Дюранті писав з неймовірною швидкістю, виймаючи з рота сигару тільки для того, щоб сьорбнути кримської мадери”, – московські журналісти Ільф і Петров описували свого колегу з явною симпатією. Напевне, з такою ж швидкістю Дюранті написав і найвідоміший зі своїх “об’єктивних” репортажів – “Росіяни голодні, але не помирають з голоду”. У репортажі Дюранті спростовував “безпідставні домисли” про страшний голод на Україні.

ПРИСЛУЖНИК СТАЛІНА

“Вальтер Дюранті – найбільший брехун з-поміж усіх журналістів, яких я коли-небудь зустрічав”, – так сказав про Дюранті Малькольм Муггерідж, журналіст журналу “Manchester Guardian”, який працював разом з ним в Радянському Союзі. У книзі С. Дж. Тейлора «Апологет Сталіна. Вальтер Дюранті — людина «Нью-Йорк таймс» у Москві» йдеться про те, що Дюранті збрехав навіть про власне походження, стверджуючи у своїй автобіографії, що був єдиною дитиною в сім’ї й осиротів у 10 років (і те, й інше є неправдою — Дюранті народився у 1884 році у Ліверпулі (Англія). Його мати померла в 1916 році, а сестра — через 14 років, батько помер у 1933 році). Закінчивши університет, він вирушив до Парижа, “де присвятив себе сатанізму, опіуму та сексу”.

На початок Першої світової Дюранті працював репортером у «Нью-Йорк таймс» і таким чином зміг уникнути призову. Після війни його відправили до нових незалежних прибалтійських держав, а в 1921-ому він став одним із перших журналістів, допущених до Радянського Союзу. Західний репортер у СРСР завжди знав, що якщо написати будь-що неугодне радянській владі, – тебе негайно виженуть з країни. 

А Дюранті хотів слави. І зробив ставку на самого Сталіна. Тому у його інтересах було писати те, що хотіла радянська влада. Завдяки надзвичайній поступливості, настільки безглуздій і фальшивій, що вона була об’-єктом насмішок інших кореспондентів і навіть радянських цензорів, у Дюранті ніколи не було проблем із фешенебельним житлом (крім коханки, з якою нажив сина, він навіть мав прислуг для куховарства і прибирання), візою чи отриманням інтерв’ю, у кого він хотів. У 1929 році ексклюзивне інтерв’ю з Йосифом Сталіним зробило його одним із найвідоміших журналістів світу. Він навіть першим вжив термін “сталінізм” – на позначення “нової передової світової системи”.

НЕ ВСІ “ТАНЦЮВАЛИ ПІД СОПІЛКУ” ДИКТАТОРА

Гарет Джонс, перспективний журналіст, який вивчав російську мову, випускник Кембриджа, радник із питань зовнішньої політики тогочасного прем’єр-міністра Великої Британії Девіда Ллойд-Джорджа, вперше приїхав до СРСР у 1930-ому році. Йому було лише 25 років, але його репортажі вважали настільки чесними, що їх постійно публікувала лондонська «Таймс» у рубриці «Нотатки спостерігача». Заробивши репутацію своєю послідовністю у спробах чесно докопатися до суті, у 1932-ому Джонс, повернувшись на батьківщину, написав правду про ситуацію з продовольством в СРСР.

До весни 1933-ого про те, що голод лютує в Україні та на Кубані, де дві третини населення становили українці, у Москві знали й іноземні дипломати, й іноземні кореспонденти. Проте закордонним журналістам заборонили їздити в район лиха. Але Гарет Джонс, який знову опинився в Радянському Союзі, вирішив, що варто порушити заборону, і купив квиток на поїзд до цих місць як приватна особа, що не заборонялося. Джонс захотів пройтися селами і пересвідчитися на власні очі: чутки про голодомор – це правда чи вимисел?

У дорозі він провів два тижні, пройшов приблизно 40 миль, розмовляв із людьми, ночував у їхніх хатинах і був вражений побаченим. Залишивши Радянський Союз, Джонс зробив першу зупинку у Берліні і дав прес-конференцію про трагедію, яку він бачив на власні очі. «Я пройшов через численні села і дванадцять колгоспів. Скрізь я чув плач: «У нас немає хліба, ми помираємо…» («Манчестер гардіан», 30 березня 1933). 

ДО ТЕМИ:

За даними істориків, під час голодомору в Україні 1932-1933 років загинуло від 7 до 10 мільйонів людей: щодня вмирало близько 25 тисяч людей, щогодини – тисяча, щохвилини – 17 людей. Як стверджують фахівці, якби Україна не пережила голодомори, її населення на сьогодні було б удвічі більшим – до 100 мільйонів людей. 

ООН та палата представників конгресу США визнали голодомор 1932-1933 років в Україні актом терору і масового вбивства, однак ООН не визнала голодомор геноцидом. На думку президента Українського конгресового комітету Михайла Савківа, цьому рішенню протидіяли Росія, США, Великобританія. Вони побоюються, що це стане прецедентом для інших країн і народів, які зазнали геноциду.

ЯК СПРОСТУВАЛИ ГОЛОДОМОР

Звинувачення Гарета Джонса, журналіста, якому уже вдалося взяти інтерв’ю в Гітлера і Муссоліні, радянське керівництво не могло проігнорувати. Але у радянського чиновництва був козир у запасі. За кілька тижнів до того ГПУ арештувало шістьох громадян Великої Британії і кількох росіян за обвинуваченням у промисловому шпигунстві. Було оголошено, що готується публічний суд. Це була справжня сенсація. Одне – саджати на лаву підсудних своїх громадян, але звинувачувати у шахрайстві іноземців – це вже зовсім інше. Процес обіцяв стати процесом століття, і всі кореспонденти англомовного світу розуміли, що це саме та історія, за висвітлення якої їм добряче заплатять. Бути відрізаним від інформації у такий момент – рівносильне професійному самогубству. Тому Костянтин Уманський, голова радянського управління преси, збирає іноземних журналістів і, в обмін на доступ до висвітлення цього процесу, вимагає спростувати слова і публікації Гарета Джонса…

Провідну позицію у кампанії проти Джонса зайняв Дюранті. Уже 31 березня 1933 року «Нью-Йорк таймс» надрукувала на 13 сторінці статтю, яку можна було б вивчати на факультетах журналістики, як приклад майстерного лавірування між правдою і брехнею. Вона називається «Росіяни голодні, але не помирають із голоду». «Насправді немає ні голоду, ні голодних смертей, –пояснював Дюранті, — але вельми поширені випадки смерті від хвороб, викликаних недоїданням… Якщо через кліматичні умови урожай пропаде, як це було в 1921 році, Росії справді загрожуватиме голод. Якщо ні – теперішні труднощі швидко забудуть». Це, мовляв, просто британці ображені тим, що їхніх громадян звинувачують у шпигунстві. 

Тоді як Дюранті так активно публічно заперечував існування голоду, в приватних бесідах він визнавав його цілком відверто. 26 вересня 1933 року у приватній розмові з Вільямом Странгом, співробітником британського посольства у Москві, він сказав: «Цілком імовірно, що минулого року в СРСР 10 мільйонів людей загинули, прямо чи непрямо, через дефіцит продовольства». 

Джонс спробував захистити себе у листі до «Нью-Йорк таймс», однак ніхто з журналістів, які працювали на той час у Радянському Союзі, його не підтримав. Лише коли вони поверталися на батьківщину, то відверто говорили про жахливі події в Україні 1932-33 років. Проте Гарету Джонсу від того не стало легше – його вбили в Китаї у 1935 році, коли він правдиво розповів світу, що нова держава Манчжоу-го не настільки чудове місце, як хотіли це подати його нові японські господарі. 

P. S. Комітет Пулітцерівської премії ухвалив рішення не відміняти нагороду, видану у 1932 році кореспонденту “The New York Times” Вальтеру Дюранті за серію статтей, в яких він вихваляв Сталіна у той час, коли в Україні був голодомор. Своє рішення комітет з присудження найпрестижнішої в США журналістської премії обумовив тим, що премію Дюранті отримав за публікації 1931 року, а не за більш пізніші статті про СРСР 1932-33 років. 

Ще жодного разу журналіст, нагороджений Пулітцерівською премією, не позбавлявся її. Виняток – випадок, який стався у 1981 році, коли кореспондент газети “The Washington Post” Дженет Кук добровільно повернула свою премію в оргкомітет. Перед тим Кук викрили у фальсифікації сенсаційної статті про п’ятирічного наркомана.

Юрій ЖУК