Професор Ярослав Грицак виступив в Чиказькому університеті

Сергій Терещенко, Чикаго

Ярослав Грицак, відомий історик, публіцист, викладач УКУ, і також Гарварду і CEU, прочитав дві лекції в Університеті Іллінойсу в Чикаго (UIC). Перша розмова стосувалася поточної ситуації в Україні, інша –Івана Франка і життя Галичини в кінці 19 – початку 20 століття, про що незабаром вийде книжка. “Франко і Відень” стане продовженням до професійно визнаної праці “Франко і його спільнота”. Зокрема у ній пан Ярослав пояснює, чому Галичина вважалася задвірками Європи; встановлює кореляцію між модернізмом і націоналізмом; а також розмірковує, як “хвороба соціалістів і письменників” вплинула на творчість Івана Франка.

  Відома приказка зазначає: хто не знає свого минулого, не має майбутнього. Хто не читає якісної історіографії, приречений жити у світі казки, яка робить розрив з реальністю болісною.  У складні часи головними ліками, прописаними історією, є тверезі думки, позбавлені ідеологічного сміття й міфотворчих амбіцій. Кожний з нас має чітко знайти свою відповідь на питання “чому?”, “що насправді відбувається” і “що робити далі?” 

Через призму неосяжного обсягу знань і теорій, пан Ярослав препарував поточну ситуацію України для американських студентів. До слова, ідеальною англійською. Врахувати всі політичні позиції, пояснити історію десятиліть чи навіть століть, дати прогноз на результати війни за 40 хвилин – здавалося б, mission impossible. Українець, що намагався хоч раз пояснити іноземцю, що саме “бахнуло” на нашій землі Обітованній, безперечно, відчував себе в складному становищі.

Почнімо здалеку. Революція 1968 року, відома як Паризька студентська весна, збила спантелику не одного “професійного революціонера” свого часу. До цього саме поняття бунту асоціювалося зі знедоленими й експлуатованими пролетарями. Студенти, часто із заможних родин, вийшли на вулиці разом зі своїми викладачами сказати “ні”. Це був ляпас не конкретному буржуа, а всім одночасно. Це був ляпас і їм самим, ляпас, який пробудив громаду. Парижська революція стала знаком переходу від індустріального суспільства, де виживання було найголовнішою ціллю, до постіндустріального, де боротьба за цінності стала важливішою. Це, власне, і є ключем до секрету, чому революція Гідності стала можливою в Україні. І поки що неможлива в Росії.

Україна й Росія мають різні політичні традиції, тому порівнювати їх неможливо. Їх варто лише співставляти. У той час, коли Росія краще розвивала економіку останні 23 роки, перехід від індустріального до постіндустріального суспільства не відбувся. Духовна потреба “виживати”, а не “жити” пояснює потребу в “сильній руці”. Україна, натомість, хоч і має досить незначні економічні здобутки, прогресувала політично – перехід до постіндустріального, “ціннісного” суспільства відбувся. Переломним моментом, на думку пана Ярослава, були 1993-1994 роки. Перші демократичні вибори в Росії й Україні спричинили кризу, вперше влада не належала одній партії. У той час, як Єльцин вирішив конфлікт силою, увівши танки, Кравчук мирно передав владу обраному Президенту Кучмі. 

Хоча Україна все ще поділена на російськомовний Схід і Захід, поточні події зміщують лінію поділу далі на Схід. Проект Новоросія загинув у зародку саме тому, що російськомовна спільнота не є автоматично проросійською. Ні мова, ні етнос більше не є вирішальними в ідентичності українця.

Піднесеним моментом зустрічі стало обговорення польсько-українських стосунків, які пан Ярослав назвав примиренням (reconciliation). На його переконання, цей процес розпочався ще в 1950ті і пов'язаний з журналом Культура (http://uk.wikipedia.org/wiki/Kultura). Одним з принципів упорядників став принцип: "Вільнюс - литовське місто, а Львів – українське".  Хоча відмова від імперіалістичних амбіцій, зрештою, дала  поштовх до “нової Польщі”, старі рани залишають шрами. Пан Ярослав нагадав про сучасний конфлікт навколо польського військового цвинтара у Львові (http://uk.wikipedia.org/…/%D0%9C%D0%B5%D0%BC%D0%BE%D1%80%D1…). Десять років жеврів конфлікт, тривали дискусії, чи має бути оновлений цвинтар “польським орлятам”, які загинули в короткочасних сутичках у 1918-1919 роках. Натомість, лідери польської і української Церкви знайшли в собі сили домовитися й провели спільний молебен за всіх полеглих, з обох боків. Це принесло спокій у місто.

Цей приклад ще раз вказує на те, що посваритися й замиритися можна навіть у ситуаціях, де це, здавалося б, майже неможливо. Результатом цьогочасної української революції Гідності було замирення російськомовного Сходу і іншої частини України. Точніше, це може стати її результатом, якщо ми, подібно нашим сусідам-полякам, будемо свідомі того, що на могилах наших прадідів можна не тільки воювати, але й молитися.