Що не так з українським менталітетом?

Одні стверджують, що якби “тверда проукраїнська рука” правила на сході України, то зараз там би не було сепаратизму. Інші вказують на те, що західна частина України не є святою і там теж мають місце дезертирство і русифікація.

Тож що не так із менталітетом українців і якою має бути наша влада, щоб навести лад у всій державі? Про це ІА “Вголос” розповіли філософ, публіцист та політолог Ігор Лосєв і політичний аналітик, публіцист та журналіст Сергій Грабовський.

Побутує думка, що жителі сходу України звикли поважати жорстке правління. Чи могли б ми уникнути сепаратизму на цих теренах, якби там керувала жорстка проукраїнська рука?
 

Сергій Грабовський:
 

Якщо розділити домінуючі типи менталітету за регіонами, то східної України не існує як такої. На початку 2000-х років дослідницький центр «Імідж контроль», який тоді ще реально працював і був якісним, провів всеукраїнське опитування, у якому взяли участь 30 тис. респондентів. Це дійсно серйозна цифра, яка дає можливість досить точно вловити регіональні відмінності. За типами світосприйняття, цілей і цінностей Україна досить чітко поділилась на чотири частини. Перша – це територія західної України до Збруча, хоча Закарпаття має і свої особливості. Друга – це від Збруча через Чернігівщину, Полтавщину і Вінниччину до кордону з Росією. Третя – від Харкова до Одеси включно з Дніпром, Запоріжжям, Херсоном і Миколаєвом. Четверта – це Донецька і Луганська області та Крим. Коли я це побачив, то зрозумів, що, фактично, вийшов поділ на бандерівську Україну, петлюрівську, махновську і радянську. Це речі, які глибоко закорінені у людях. Ми повинні говорити саме про ці от домінанти, які виробилися історично.

Що стосується «сильної руки», то західна Україна, де живуть інтелектуали і люди прихильні до Європи, значною мірою історично сильну руку теж поважає. Можна сказати, що у 2014 році активне населення трьох перших регіонів об’єдналося навколо спільних цінностей, а прорадянські області об’єднались навколо інших речей. Тому ми маємо саме такі наслідки. Усі ці так звані «ЛДНР» і кримські події є невипадковими, вони були прогнозовані і ґрунтувались на реальних настроях і менталітеті людей.

Я постійно відстежував поведінку мешканців Донбасу і можу сказати, що сильна рука там завжди користувалась повагою. У 2013 році приблизно 50% опитаних там людей підтримали цензуру і планову економіку. Тобто, автократичне правління було ідеалом більшості цього регіону і якби воно було б проукраїнським і патріотичним, то ми могли б уникнути всього того, що зараз відбувається на Донбасі. І якщо після повернення цих земель до складу України «тверда рука» не буде правити у цих регіонах, то все триватиме надалі і добра не буде. Але для цього потрібні дуже непопулярні заходи. Скажімо, років на десять там не повинні проводитись ніякі вибори. Також потрібно створити військово-цивільні адміністрації  і все решта. Було визначено, що патріотами України на цих теренах є близько 20% людей, тому у майбутньому необхідно спиратись саме на цих людей у кадрових питаннях. Я маю на увазі ретельний добір кадрів на професії за політичними якостями, у першу чергу вчителів і чиновників.

Ігор Лосєв:

Звичайно! В деяких наших регіонах, ті ж Донбас і Крим, люди шанують жорстку і послідовну владу. Все те, що відбувається в Києві, оці політичні «фестивалі», викликають велику неповагу. Я наведу такий приклад: коли було оголошено незалежність України, то у моєму рідному місті Севастополь народ пішов по книгарнях шукати українські словники і підручники. Потім прем’єрміністром став Леонід Кучма і заявив, що російську мову зроблять другою державною. Тоді всі «рухи тіла» стосовно української мови негайно припинились.

Оця гнила, непослідовна центральна влада в Києві у багатьох регіонах України породжує неповагу і опозицію. Люди елементарно не сприймають її як владу, а як якусь групу злодіїв, клоунів, базік і демагогів. Влада має нести відповідальність за свої дії. У нас дуже поширена так звана адміністративна брехня, коли офіційна особа елементарно бреше у ЗМІ і не несе за це жодної відповідальності. У багатьох інших країнах чиновник відповідає за кожне своє слово, а в нас можна наговорити все, що завгодно.

Якби у Києві була жорстка, патріотична і послідовна влада, то не було б проблем із місцевим населенням ні в Донбасі, ні в Криму. У 1991 році люди у цих регіонах думали, що прийшла якась справжня влада, а коли побачили цей «кисіль»  діячів у Києві, у них виникло величезне почуття зневаги.

Наприклад, у моєму регіоні, в Криму, проживає дуже багато військових. У них менталітет такий, що влада має бути сильною, жорсткою і чітко відповідати за все, що вона робить.

Західна Україна, у свою чергу, славиться своїм патріотизмом і націоналізмом, хоча тут теж є дуже багато російськомовних і непатріотичних людей. Як бути у такому випадку?

Сергій Грабовський:

Запит на жорсткого лідера є по всій Україні, не лише на сході. Там є запит на радянську жорстку руку, типу «Путін прийди» або, у крайньому випадку, «Лукашенко». А в решті регіонів України цей запит є трішки іншим, більш європейський.

Людям потрібна влада, яка їх вестиме у Європу і водночас буде схожою на Лукашенка. Це називається амбівалентність, а простіше – соціальна шизофренія

Анекдот цих виборів полягає в тому, що люди побачили такого лідера у Зеленському, який зараз є своєрідним шаржем на Лукашенка. Але народу це подобається, народу об’єктивно потрібна така влада, але вона ще має бути антиолігархічною. Тобто, у суспільства є запит на вільну антиолігархічну владу із жорсткою вертикаллю, але тільки на певний період. І цей запит, як не іронічно, задовольнили олігархи. Людям потрібна влада, яка їх вестиме у Європу і водночас буде схожою на Лукашенка. Це називається амбівалентність, а простіше – соціальна шизофренія.

Ігор Лосєв:

Галичина пройшла дуже хорошу школу національно-патріотичної боротьби. Це все вже ввійшло, так би мовити, в плоть і кров людей. Хоча, не треба думати, що там живуть лише патріоти. Патріоти є скрізь, як і зрадники. Жоден регіон України не має монополії на патріотизм. Ця війна це теж показала, коли групи галичан тікали до Польщі, Словаччини, Румунії і навіть до тієї ж Росії, аби не брати участь у збройному захисті України. І дезертирство було, і відмови реагувати на повістки з військкоматів… Водночас ми це бачили і на сході. Але також по всій державі ми бачили і добровольців, які самі приходили у військкомати і хотіли захищати Україну.

Консолідуючим центром має бути саме влада в Києві, хоча зараз вона такою, на жаль, не є і ніколи не була. Не сформувалося тут стрижня для всієї України. Як це все переробити – сказати важко. Деякі виступають із такими фантастичними ідеями як перенесення столиці із Києва в інше місто, але це нереально. Незважаючи на всю підлість нашої влади, Київ завжди був символом для українців всіх регіонів і він об’єднував людей. Навіть люди, які Галичини, Закарпаття і Буковини до 1917 року ніколи не бачили того Києва, у їхніх серцях Київ жив як символ.

Тільки коли нарешті буде по-справжньому наведений порядок у столиці, тоді у нас зникне і проблема регіонального сепаратизму. Політична гнилість Києва породжує цей сепаратизм.

Якою має бути влада чи форма влади, щоб навести лад у всій державі?

Сергій Грабовський:

Нашому суспільству потрібен український варіант генерала Шарля де Голля і результати виборів це підтвердили. Але оскільки такого генерала у нас немає, то обрали коміка, який прикидався сильним правителем. Президент дає вказівки уряду і парламенту, що суперечить його правам. Він їздить по всій Україні і розпоряджається всім, а людям це подобається.

Поки що люди вважають, що влада має бути такою, як вона є наразі. Згодом, через 1-2 роки, буде зрозуміло, що це не те і можливі інші варіанти.

На останні вибори, вперше за всю історію України, прийшло менше половини усіх виборців, це показові речі. Це робить нашу владу легальною, але дуже сумнівно, що вона є легітимною. Тому якщо активна патріотична частина суспільства знайде у собі сили і ресурси самоорганізації, то цю владу треба заганяти у кут і змусити робити те, що необхідно. Варто створити паралельний центр влади, як це робиться у Британії, де тіньовий кабінет є не зовсім тіньовим. Нам потрібні окремі інтелектуальні штаби і відповідне зібрання нормальних депутатів усіх скликань, де будуть публічно обговорюватись якісні законопроекти і урядові акти. Навколо цього зможуть конденсуватись думки і настрої активної частини населення. Це реально.

Чому у Польщі успішно і швидко пішли реформи? Тому, що урядовці були не мільйонерами, а колишніми дисидентами і університетськими професорами

Чому у Польщі успішно і швидко пішли реформи? За один рік голодна країна була завалена м’ясом власного виробництва! Тому, що урядовці були не мільйонерами, а колишніми дисидентами і університетськими професорами. Це люди, які мали польські автомобілі і ходили у стоптаних черевиках, бо на інші вони не мали грошей. Вони досконало знали, що і як відбувається у державі і були зацікавлені у позитивних змінах. Саме тому реформи були успішні, а Міжнародний валютний фонд не міг їм відмовити. Також їм ніхто не міг «закинути» корупцію чи якусь нікчемність. Якщо у нас буде така влада, то у нас будуть козирі на міжнародній арені. А наразі ми маємо мільйонерів, за якими стоять мільярдери.

Зеленський зіграв роль саме такого президента Голобородька і за нього у результаті й проголосували люди. З одного боку це сильна рука, а з іншого – народна. Щоправда, тут є одне «але». З таких політиків, за відсутності громадянського суспільства, дуже легко виростають тирани.

Ігор Лосєв:

Нам колись часто казали, що президентська республіка і президентська влада створює небезпеку диктатури і тому подібні речі. Ми зараз бачимо, що у парламентсько-президентській республіці елементарно можна створити диктатуру чи тиранію. Особисто я прихильник жорсткої президентської республіки, але з дуже сильним парламентом. Наприклад, як сьогодні є Сполучених Штатах Америки: президентська республіка, але конгрес і сенат суттєво обмежують прагнення президента до одноосібної влади.  Я думаю, що така система підходить і нам. До парламентської республіки ми ще не доросли, нам ще зарано. Рівень зрілості нашого суспільства ще не дозволяє нам виходити на парламентську республіку. Президентська республіка із жорсткою владою, із системою префектів на місцях у регіонах, щоб країна не розповзалась – ось, що нам треба. А далі через 20-30 років буде видно, що і як. Насамперед треба країну дуже міцно з’єднати.