В гостях Іван Дем’янець - учасник Арт-Майдану

В гостях - учасник Арт-Майдану, а також один із організаторів мережі підпільних шпиталів та траспортування поранених на Майдані, співзасновник організації "Ініціатива Е+"
 

Всім привіт. В ефірі UA Modna TV Channel. У нас програма "Окрема розмова". Так вже склалося останнім часом, що ми маємо нагоду спілкуватися з цікавими  людьми  з України, які приїхали і гостюють тут, у Чикаго, а не по скайпу, як ми традиційно це робили. І один із них сьогодні у нас в гостях - це Іван Дем'янець, один із ініціаторів і активних діячів досить цікавої організації, яка називається "Ініціатива Е+".Разом з Артемом Миргородським і Оксаною Сивак вони утворили в цю буремну зиму в Києві таку своєрідну підпільну організацію, і зробили дуже багато для того, щоб допомогти постраждалим на Майдані не тільки врятувати елементарно своє життя, але і слідом за цим отримати належне лікування. Але, перш ніж я розповім всю історію про "Ініціативу Е+" і про Івана, я думаю, що якраз тобі є що сказати про себе,буквально, невеличку передісторію домайданівського життя.

Іван: Я народився на Західній Україні, в Богородчанах, після 11 класу поступив в Київський Національний Університет на кафедру хімії і до Майдану нічого особливого в моєму житті такого не траплялося. Ну, в мене була музична група, і я вважав, що це було моє найбільше досягнення на той час в Україні. 

 Як гурт називається?

Іван: "Холодно-зимно".

 В якому жанрі ви граєте?

Іван: Це було щось як поп-рок, інді-рок, ну і взагалі вся музика інді, крім дуже популярної. Але потім сталися події в листопаді. Якщо чесно, то коли були студентські страйки, я був зайнятий своїм поступленням на Ph.D. Я підтримував ідею, але ніколи не виходив на страйки. Але коли мене розбудили зранку і показали мені відео... Я живу з хлопцями і вони всі набагато кремезніші за мене, і я бачив реально страх і їхніх очах і переляк, і після того почалося наше, так сказати, "революційне життя". Через 2 дні уже був Марш Мільйонів, потім ми поставили намет на Майдані, нам його розламали під час першого штурму, і ми вже не жили в наметі, але постійно знаходились на Майдані, ночували в друзів.

Ти маєш на увазі в Києві?

Іван: Так. А ще через дня дні ми поставили свій намет, де жили всі, хто хотів. Тобто, ми там знайомились з новими людьми, там і зрештою, особисто я познайомився з Аллою Дзюмою, яка нам передала вже цей фонд, яким тут Марія із своєю командою займалась. І так ми почали щось робити більш прикладне. Бо до того ми робили багато арт-проектів, ми записали пісню, моя подруга була координатором Арт-Майдану, ми збирали різних художників,купляли фарби, їздили, це все організовували.

 Це коли був мирний Майдан?

Іван: Так. Ми цей період називали "танці-пляски", тому що він був наче фестиваль, і ми робили різні уже більш серйозніші проекти. Був такий проект, який називався "Наше завтра", його ініціювали Анна Бігункова і Тарас Пастущук зі Львова, це Львівська Академія Мистецтв. Я їм допомагав, оскільки я був в Києві і знав, що де можна купити. Ми купили полотна, і в трьох містах провели арт-акцію, де люди писали, що вони хочуть бачити в країні завтра. І багато було написано про мир, і навіть взяли пікассовського голуба і робили трафарет на цьому полотні. З часом ми зрозуміли, що це було так наче пророкування таких уже досить  неприємних подій для України. 

Іване, от дивися: ти, скажімо, один із натовпу, в хорошому розумінні, на той час. Є мирний Майдан, ти є студент, в тебе є певні зобов'язання. Скільки часу ти проводив на Майдані? Багато хто казав, що можливо,це була в тому і проблема, і такий недолік, що це більшість люди сприймали його як фестиваль, як свято, і не були готові до агресії, яка мала місце згодом. От, розкажи просто,  буквально про один день з того мирного Майдану, твого особистого.

Іван: Ну, я думаю, що найцікавіші в плані мирного Майдану були самі перші дні до 11 грудня. 11 грудня був перший розгін вночі, після того вже люди зрозуміли, що це діла не буде. Тобто, уже ми мирного нічого не зробим. До того часу я прокидався в наметі, а в нас намет стояв виходом до оцього здоровенного екрану, ми відкривали екран і дивились новини, потім, коли ще не було польових кухонь (це вже потім "Карітас" поставив біля нас свою кухню),то ми ходили в "Макдональдс", там ми робили ранковий туалет, їли і вертались на Майдан, і робили хто що хотів.Тобто, роботи було море – ми могли рубати дрова, ми чистили лід, розкидали сніг, будували вже барикади, також готувались трохи...

То це у вас був такий кемпінг своєрідний, майданівський?

Іван: Ми часто ходили в зимові походи, тому для нас нічого особливого нового не було, в нас було і спорядження...

Скільки вас людей в наметі жили постійно? Якийсь кістяк утворився?

Іван: Ну, тобто палатка була чотирьохмісна, і ми в основному четверо там ночували, тільки дехто колись з деким мінявся, кому цікаво було заночувати на Майдані. Але кажу, це був той мирний період.

 Що за контингент був тоді? Як можна охарактеризувати тих людей, які були якраз на Майдані в той час? Я нещодавно там була, і там до сих пір живуть люди, які від самого початку на Майдані знаходяться. Вони кажуть, що "ми і політики існували окремо". Потім періодично приходили і виступали якісь гурти… Тобто,зрозуміло, що був якийсь постійний контингент, і були якісь "гастролери", так би мовити. Що це були за люди?

Іван: Ну, про гастролерів –  то, ймовірно, багато людей працювали на роботах навіть в той час, і я вважаю, що це було правильно з їх сторони, тому вони приходили, коли могли. В мене є друзі,які приходили тільки після роботи,вони вже трохи старші за мене, і вони приходили – хто на ніч, хто чергував цілими ночами. Їх також можна віднести до категорії "гастролерів",  не до тих, хто там був  full time. Але сказати, чи там були люди, які приходили дійсно на короткий період часу, то це справді можна сказати про політиків. Ну, тобто, я не хочу зараз закидати каменюку в чужий город, але...

 Можна без конкретних прізвищ.

Іван: Було помітно, що організатори Майдану і навіть політики – це були трохи різні люди. Багато хто прийшов вже на Майдан зі своїм, не дуже старим досвідом Помаранчевої революції, і вони усвідомлювали, що якщо зараз революція  закінчиться  на користь людей, то вони щось з цього будуть мати. Тому, моя особиста, дуже суб'єктивна думка, що наш технічний уряд, який був три місяці, він був не дуже, так би мовити, успішний. Тому що люди мали власне цей досвід, але вони не мали досвіду, що з цим робити потім.

 Не вміли користуватись з результатів.

Іван: Багато людей дійсно рвуться до влади, багато хороших людей, щоб мати можливість на такому рівні щось змінити. А є люди, які нічого в своєму житті, грубо кажучи, хорошого не роблять, рвуться до влади, щоб ще більше нічого не робити. І це сувора правда. Але ще раз знов повторюсь, це моя суб'єктивна думка. 

 Ти, до речі, згадав про організаторів Майдану – що то були за люди? І взагалі, як виглядав побут в ті часи? 

Іван: Ну, якщо чесно, то я вважаю, що справжніми організаторами Майдану були студенти. Це вже я потім познайомився із Студентською Координаційною Радою і з студентами - волонтерами. Дуже тяжко сказати, хто де був,  ми всі були волонтерами і тоді ще не було такої дефрагментації на організації. Це вже тепер люди, які вирішили робити щось дальше, а не просто боротись за свою гідність, юридично зареєстровані, так би мовити. А в той час це були прості люди. Я пам'ятаю, як познайомився з Стасом Грищишином, він зі Студентської Координаційної Ради, і постійно проголошував промови і вимоги студентів зі сцени, і я його лиш візуально знав. Та виявилось, що він жив недалеко від мене в гуртожитку  і ми просто побачились в метро, він якось ішов, я йому махнув головою, він мені махнув у відповідь, ми почали говорити, виявилось що ми недалеко живемо на Західній Україні, і так ми почали дружити. І спочатку це все виглядало так: він приходив до мене в намет, ми брали наші музичні інструменти, формували колону студентів і гуляли. А закінчилось це тим, що  наші друзі закупляють медикаменти, а Стас зі студентами їх сортує. В той момент, коли ми разом грали і співали, ми не думали, що прийдеться разом формувати аптечки.

 Одразу виникає паралельне питання – ви ж все-таки студенти, коли ви на пари ходили? Як з цим?

Іван: Чесно? Я жив на Майдані, і на пари дуже рідко коли ходив. Це дуже турбувало моїх батьків, але я сказав їм: "Знаєте що, якщо в нас зараз не буде пуття з цим всім, то мені не потрібно диплома в такій країні. Я все одно нічого не зможу робити нормально". І батьки не могли з цим поспорити.

 А викладачів це турбувало? Як вони ставились?

Іван: Викладачів турбувало, але я скажу дуже коротко – багато з моїх викладачів сиділи на граніті, тому я був спокійний. Вони вимагали від мене ті всі речі, коли закінчилась революція, і в мене був дуже складний період в університеті, я мусив в пришвидшеному темпі доробити свій диплом, оскільки це хімія, це треба чекати, адже ти не пришвидшиш синтези. Але я не відчував такого push’у від них, тобто вони дійсно підтримували це. Вони не говорили ні слова про політику, вони все розуміли. Я приходив, грубо кажучи, брудний, постійно пах димом, в зімнутому одязі...

 Та 20 років тому і вони виходили голодувати. 

Іван: Так, багато хто з них дійсно боровся. 

 Отже, повертаємося до того, хто організовував той побут? Це були якісь стихійні  явища? Ти от кажеш, що "Карітас" забезпечував харчами.

Іван: Це було стихійно. Наприклад, Артем Миргородський, про якого ми вже згадали, був з зовсім іншої категорії людей ніж ми там, допустим, з Андрієм і Аллою. Ми були а-ля студенти на Майдані і в нас був зовсім інший побут.

 А він юрист?

Іван: Ні, він з маркетингу, він працював у маркетингу. Але це не було важливо, він киянин і він привозив канапки. Це був його побут, зовсім інший. Він розповідав: "я заїжджаю ввечері в супермаркет, купляю хліб, масло, і сам сиджу, з мамою, з татом, намазуєм це масло, я побільше масла кладу так". Тобто, з самого початку  це все було дуже стихійно, не було ніяких таких,  я б сказав, казусів, всі один до одного ставились дуже з повагою і це було зовсім по іншому, ніж стало з часом, коли з'явились Самооборона. Вони молодці, вони робили дуже важливу роботу, але коли ти приходиш  з перепусткою, і тебе не пускають і кажуть, що вони щось запідозрили – то це вже були такі моменти, які можна назвати бюрократією… На Майдані дуже чітко прослідковувалось взагалі як народжуються країни, тобто одна з них. Ні для кого не секрет, що багато людей порівнювали Майдан із Січчю, і зараз ті події, які відбуваються  на АТО, солдатів також можна порівняти з тими ж таки козаками. Тому що нічого не маючи, козаки колись, в 17 столітті йшли з вилами і косами, а наші хлопці без бронежилетів, але йдуть. Так само і на Майдані: був частокіл – наші барикади, була церква, була вільна сцена, де університет був...

 Що це був за університет на Майдані?

Іван: Це була сцена, яка стояла з протилежної сторони від головної сцени і там проводились…

Пари?

Іван: Не зовсім пари...Це було, швидше, як лекції. Люди приходили, а там було достатньо місця для всіх, там проводились лекції, починаючи із справжніх викладачів, які проводили лекції по історії, закінчуючи юриспруденцією, маркетингом...

 Тобто, вузькофахові, так?

Іван: Так. Це було досить цікаво. Там було і про мистецтво, але були (і на мою думку це дуже класно) лекції, про те,як користуватись страхівкою в Україні. Тобто, це  такі речі, які ми запам'ятали. І це дійсно було корисно дізнатись людям в той час. Потім, коли вийшли ці закони 16 грудня (Закони від 16 січня 2014 року - від ред.),там  пояснювали що роботи, як їх уникати, як юридично доводити, що ти невинний. 

 А багато людей на ці лекції збирались? Багато було зацікавлених?

Іван: Я б сказав, що достатньо. Тобто, це не було такого аншлагу, щоб по клумбах люди стояли, але, все ж таки,було багато зацікавлених людей. Там навіть розклад був, там часто фільми показували. Тобто, це було таке місце на Майдані, де ти міг перевести дух, трошки відволіктись, і набратись чогось корисного для себе. 

 І, от, ви живете так,  і тут – перший розгін. Ти пам'ятаєш 11 грудня, де ти був в той час? Твій власний досвід. 

Іван: Ми жили вже більше як тиждень на Майдані і вирушили якраз по домах, щоб прийняти душ. А мій друг Андрій Двояк, який також допомагав нам із цим фондом і виконував таку саму функцію, як я в Україні, не встиг від'їхати далеко. І коли йому подзвонили його друзі, то він сів на таксі і повернувся, і він був там присутній. А я в себе в гуртожитку так і не знайшов з ким я можу поїхати. Тобто  я вирішив, що їхати зараз одному це трохи ідіотство, адже це дуже великий ризик, бо ти один. Якщо двоє – це інакше. З тих, з ким я міг би поїхати з гуртожитку, всі вже були там. Тобто, я залишився і до ранку дивився все це до години шостої, потім зі спокоєм ліг спати. А Андрій дуже цікаву історію розповів, що він стояв в одному ряді з Вакарчуком, і потім, коли вже закінчилась ця вся штовханина,вони поверталися з ним на таксі, там грав "Океан Ельзи", і Вакарчук каже:" В них що, іншої музики немає?". Я не знаю, наскільки це достовірна інформація, мені просто подобається ця історія. Та я не думаю, що Андрій щось вигадував. Після цього всього в нас ставлення до Майдану дуже сильно змінилося. Уже в той час ми почали активніше працювати з фондом, ми почали шукати оцих хлопців і дівчат, яких побили під час студентського Майдану.

 Ще в листопаді?

Іван: Так.

 Якраз зараз було б логічним зробити невеличкий такий відступ, і пояснити для тих, хто ще, можливо, не чув, про Фонд Медичної Допомоги Постраждалим на Майдані, яким він був саме тоді. Його створили українські лікарки в Чикаго, і вони почали працювати після того, як одна з них, найактивніша, Марія Дмитрів прочитала статтю про постраждалих людей. Вона почала сама робити фандрайзінг, збір коштів, знайшла Аллу Дзюму – українку з Чикаго, яка в той час знаходилась в Києві, і послідовно вас знайшла. Відповідно,ви були саме тими людьми, про яких вони на той час не хотіли розповідати, бо боялись вас поставити під удар.

Іван: Ми були в підпіллі, тому що за тими законами ми вважались іноземними агентами і це, здається, 12 років, а про перерахування коштів - то це взагалі зовсім інша справа. Тобто, за тими законами ми карались би дуже сильно. І окрім цього, вже потім, коли ми працювали в оцих підпільних шпиталях, про які я зараз згодом розкажу, це було теж досить небезпечно. От з фондом це було дуже цікаво. Алла познайомилась з Андрієм ще під час студентських страйків, записала його телефон, і коли вже трохи пізніше дзвонила до іншого Андрія, подзвонила до нашого Андрія.  Ми вже почали так товаришувати, і  тоді ми тільки допомагали знаходити людей. Тобто, ми конкретики такої в фонді під час "танців-плясок"  не робили.

 Тобто, постраждалих людей? Зокрема тих студентів, яких під стеллою побили?

Іван: Так. Там були, до речі, не тільки студенти. Наприклад, там був художник Борис Єгіазарян, який з часом мені дуже сильно допоміг знайти правильних людей для того, щоб я міг дальше розвивати наш фонд, щоб ми могли якомога раціональніше розподіляти кошти. Тобто, спочатку ми тільки допомагали Аллі, але коли вона сказала, що через два тижні повертається в Україну (в США - від ред.), і ми були змушені швидко зрозуміти, як ми повинні працювати, як ми повинні навіть звітувати. Тобто, в  них були свої форми, свої правила, і ми були повинні навчитись цього, і ми не були проти цього, нам ця ідея дуже подобалась, адже це те, що ми дійсно можемо, крім того, що розчищати сніг. Ми можемо допомогти людям, які дійсно постраждали. І в той час ми допомагали як постраждалим на Майдані, так і купляли медикаменти в Медичну службу Майдану. Тобто, "кешем" ми нікому нічого не давали, тільки якщо людині потрібна була конкретна допомога на якусь операцію чи конкретні ліки, то тоді це був "кеш" для людини постраждалої, але в різні інституції Майдану ми старались купити щось практичне і прикладне. Це, в основному були ліки, оскільки фонд був спрямований на медичні проблеми. І коли Алла поїхала,ми  залишились з Андрієм двоє, хоч були люди в інших містах – були і на Івано-Франківщині, на Тернопільщині ті,що допомагали хлопцям, як були на Майдані, і на Львівщині, звісно. Але потім, кол