Меню

Ірина Ключковська: В Україні немає жодної кафедри, яка б займалася питаннями діаспори

Ірина Ключковська: В Україні немає жодної кафедри, яка б займалася питаннями діаспори

Українців, які виїхали у різний період за кордон, налічується понад 20 млн. Саме така цифра є на офіційному сайті Світового Конгресу Українців. Тепер очікують на нову хвилю міграції. І з цим потужним ресурсом найбільше співпрацює в Україні Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків з діаспорою (МІОК) Національного Університету «Львівська політехніка», який очолює Ірина Ключковська.

Понад 20 років вони проводять величезну роботу для налагодження комунікації між Україною та діаспорою, запрошують цікавих людей, які діляться знаннями і досвідом, дуже корисним українцям. Зокрема, серед їхніх гостей були глави церков, президенти, такі особистості, як Богдан Гаврилишин, Віра Вовк, Мирон Сич, Марія Паньків, Мрідула Гош, Лариса Івшина, Тетяна Вергелес тощо, а також багато українців з Бразилії, Франції, Карелії, Польщі та інших країн. За словами Ірини Ключковської, успіху в роботі сприяє те, що у їхньому колективі органічно поєднані молодечий максималізм, енергія та досвід старшого покоління. А ще – розуміння і постійна підтримка Політехніки, яку вони називають «рідною». МІОКівці дуже швидко реагують на запити, які йдуть від діаспори, створюючи благодатний простір для порозуміння і співпраці задля розвитку України. Більше про роботу інституту культури освіти та зв’язків з діаспорою Ірина Ключковська розповіла у цьому інтерв’ю.

– Пані Ірино, за період, коли Ви очолюєте МІОК, було реалізовано дуже багато і освітніх, і культурних проектів. Як тепер у цих складних умовах у вас відбувається співпраця зі світовим українством?

– Вже понад 10 років я очолюю Інститут, і ми перейшли різні періоди. Але загалом їх можна охарактеризувати як абсолютне ігнорування у державі всього, що було пов’язане з українською діаспорою. Поза тим не можу стверджувати, що нам важко було працювати. МІОК – чи не єдина інституція, яка працює зі світовим українством. Ми б не були такими успішними, якби не Львівська Політехніка. Саме тут ми знайшли глибоке розуміння важливості того, чим займаємося. На жаль, на загальнодержавному рівні такого розуміння не було. Й індикатором політичного і суспільного сприйняття необхідності партнерської співпраці зі світовим українством було ставлення журналістів до теми української діаспори – цей величезний, безмежний простір нікого не цікавив: і на рівні всеукраїнських видань, і навіть у Львові. Нам прямим текстом говорили, що питання, пов’язані з українською діаспорою, не є цікавим інформаційним приводом, щоб його висвітлювати. Коли до нас приїжджали громадські діячі Світового Конгресу українців і ми готували події, то найбільшою проблемою була комунікація зі ЗМІ, а через них – комунікація з суспільством. Коли з візитами у нас була Слава Хортяні, голова Європейського Конгресу українців, перший заступник президента Світового Конгресу Українців, то найважчим у підготовці цих зустрічей були зв’язки із ЗМІ. Це диктувалося загальною політикою, яка панувала в той час.

– Тоді була така тенденція. А чи змінилося щось зараз у цьому відношенні?

– Ця тенденція була дуже стійкою. Були, правда, певні формальні речі. До прикладу, раз на чотири роки помпезно відбувалися у Києві Форуми українців. Це теж потрібно. Але також потрібна щоденна праця, системна та організована, яка б охоплювала різні ділянки. Слід пізнати середовище української діаспори, моніторити діяльність громад, аналізувати й напрацьовувати механізми взаємодії. Для того, щоб вибудувати грамотно співпрацю, треба вивчити, знати, з ким працюєш. 20 млн українців діаспори – це третина населення України, величезний невикористаний ресурс. Кожна громада має свої особливості, свої можливості впливу у країнах проживання. Є сильні впливові українські спільноти, як у США, Канаді, Австралії, які спроможні бути сильним політичним українським лобі. А є новостворені громади, як в Італії, Іспанії, Греції. Вони можуть виконувати інші, не менш важливі речі, що є їм під силу – організовувати пікети, марші, акції протестів і таким чином формувати громадську думку. Цього року мене запрошували у Міністерство закордонних справ, вперше за всі роки незалежності України, – провести з ними семінар, як комунікувати з українською діаспорою. Донедавна це була вулиця з одностороннім рухом, на шляху якого були численні перешкоди.

– Чи українська влада використовує цей потужний ресурс, яким є українська діаспора?

– Дотепер були лише формальні і декларативні речі. Мені здається, що цього року, після Революції гідності і у зв’язку з агресією Росії, ситуація переламалася. Вона переламалася тому, що власне українці за кордоном показали свою силу. Це не просто їхнє бажання, це тепер справа їхнього громадянського життя – допомогти Україні. Я пригадую перший конгрес (це ще була конференція) у 2006 році, коли мені казали, що це авантюрний проект, про вас, мовляв, ніхто не знає, навіть у Політехніці, а ви хочете, щоб до вас зі світів приїхали. Але люди приїхали з 28 країн світу. Я себе запитувала: «А чому вони приїхали в інститут, про який вони нічого не знають?». Та тому, що досі вони нікого не цікавили в Україні, і раптом знайшлася організація, яка проявила до них інтерес. Відтоді наша праця стала відповіддю на їхній запит. Це основа нашої взаємодії. Повертаючись до сьогоднішніх днів, коли стався цей злам: почали поступати сигнали, які для мене є виразно позитивними – зустрічі Евгена Чолія, президента Світового Конгресу Українців, з першими особами нашої держави, підписання низки меморандумів про співпрацю, зокрема з Прем’єр-Міністром України Арсенієм Яценюком, зустрічі з Президентом України Петром Порошенком. А також зустрічі з Міністром закордонних справ, з яким кілька днів тому був підписаний спільний план дій. Це дуже тішить. На наше глибоке переконання, аналіз всього, що відбувалося дотепер, показує, що найуспішнішими є проекти, які здійснюють спільно держава і діаспора. За всі роки незалежності був лише один такий великий потужний проект – «Незгасима свічка»: йшлося про відзначення 75-х роковин Великого голоду в Україні та визнання Голодомору геноцидом українського народу в Україні та в міжнародній спільноті. Коли прийшов Янукович до влади, то це все зупинилося, але ж це працювало, показало свою ефективність!

– Але ж зараз українська діаспора може активно протистояти російській пропаганді в Європі.

– Я про це хотіла сказати. Другим таким успішним проектом, що народився в часи Революції на Майдані у Києві, став гуманітарний проект СКУ «Захист патріотів України». Подружжя Уляна та Марко Супруни з Канади зробили неможливе: організували доставку натівських аптечок, зараз вони працюють з Міністерством оборони і з Генеральним штабом, привозять сюди психологів, проводять тренінги для бійців, вчать, як користуватися тими аптечками. 10 тисяч аптечок – це стільки ж врятованих життів. Лікарі підтверджують, що великий відсоток бійців гинуть на передовій від втрати крові.

На сьогодні українська діаспора мобілізується для спільної роботи у протистоянні з російською інформаційною пропагандою. Нещодавно я мала розмову з Евгеном Чолієм. Ми обговорили з Президентом Світового Конгресу можливість співпраці у цьому напрямі: зараз, зокрема, потрібно перекладати з англійської мови дуже багато документів Атлантичної ради США, де працює група експертів, яка моніторить ситуацію щодо російської пропаганди, щодо участі російських військових в Криму і на Донбасі. Вони готують звіти, і дуже важливо поширювати цю інформацію. Ми говорили про необхідність сформувати тут групу перекладачів, які б швидко і якісно робили переклади. Назагал, зараз простежується становлення процесу координації дій держави і діаспори. Для того, щоб це сталося, необхідно знати можливості діаспори. Вона має дуже сильні організації, які лобіюють українські питання на найвищому рівні в парламентах, сенатах – це у США, Канаді, Австралії. Є ще своя специфіка в інших країнах, скажімо, в Латинській Америці (Аргентина, Парагвай, Уругвай…). Це закриті середовища, але вони зберегли українську ідентичність. Є країни, де фактично українська діаспора лише народжується, де зосереджені наші трудові мігранти, – вони інтегруються в тамтешнє середовище, вже створили свої організації, але вони не мають ще такої сили, щоб лобіювати інтереси на найвищому рівні. Це українська діаспора в Італії, Греції, Іспанії, Португалії. Але вони можуть робити інші корисні речі, скажімо, реагувати на антиукраїнські публікації, проводити мітинги, марші протесту. Це також інструменти впливу. Треба просто визначитися, якими інструментами Україна може діяти у світі.

– Чи буде цього року у Львові проходити Світовий конгрес Українців?

– Світовий конгрес українців – це організаційна надбудова, яка об’єднує громадські організації з 33 країн світу, а загалом вже понад 47 країн долучаються для координування своєї діяльності під парасолькою СКУ. Раз на 4 роки відбувається їхній Конгрес, а раз на рік відбуваються Річні Наради. За їхніми статутами, річні збори відбувають один раз в Україні, іншого разу в різних країнах світу. Цього року зібрання планують провести в Іспанії, у Мадриді. Ми ж проводимо свої конгреси «Світове українство як чинник утвердження держави Україна у міжнародній спільноті» кожних два роки. Наступний, п’ятий наш Конгрес мав відбутися цього року. Але ми для себе визначили і зробили публічну заяву про те, що цьогоріч не будемо його проводити, аби не використовувати бюджетні кошти. Почекаємо до кращих часів, коли держава буде розвиватися, а не воювати. А зараз – кожна копійка для українського війська.

– А як відбувається у вас співпраця зі Світовою Федерацією Українських Жіночих Організацій (СФУЖО)?

– Працюємо тісно і з цією організацією, організовуємо спільні заходи, конференції, круглі столи, конкурси.

Ми робили опитування, яке показало, що люди дуже слабко орієнтуються в тому, що відбувається в діаспорі. Знають, що українці за кордоном мітингують, збирають допомогу. Попри те, вони не можуть назвати жодної потужної громадської організації, яка там працює. Тому мені дуже хочеться, щоб про діяльність світового українства наше суспільство більше довідалося. Тому ми власне започаткували проект «Відкриймо для України українську діаспору» – діалоги з громадськими діячами. На моє глибоке переконання, курс з історії, культури, освіти діаспори слід інтегрувати в освітній простір України. Ці знання діти повинні отримувати в школах, в університетах. Нехай це будуть альтернативні курси, на вибір, факультативні. Але це необхідно робити. Адже незнання приводить до нерозуміння необхідності взаємодії і, як наслідок, до відсутності політики співпраці з діаспорою.

– Діаспору теж, мабуть, лякає, що у нас збереглася така корупція і фактично нема реформ.

– Я пам’ятаю, як на один з наших конгресів у 2008 році приїхав Генеральний секретар Світового конгресу українців Віктор Педенко. У приватній розмові він мені сказав таке: «Що ж, ми вже можемо відпочивати, – українська держава постала, те, про що ми мріяли поколіннями, збулося». Я йому відповіла, що, на жаль, роботи вистачить і вам, і нам ще на довгі роки.

Ірина Ключковська. Фото: Роман Балук/ZIK

А зараз, можливо, як ніколи нам потрібно відчувати плече постійної допомоги від світового українства. Це додає сили і відчуття того, що ми не залишилися сам-на-сам зі своїми проблемами і бідою. Я із заздрістю читаю, як в країнах, навіть на пострадянському просторі, співпраця з діаспорою належить до пріоритетних напрямів внутрішньої і зовнішньої політики, створено окремі міністерства, департаменти з питань діаспори, в університетах є окремі кафедри.

– А скільки Україна має кафедр?

– В нас немає жодної кафедри, яка б займалася питаннями діаспори. Це при тому, що Україна має багатомільйонну діаспору, яка розвинула багатющу культуру, розвинула мережу освітніх закладів різного рівня. Це ж неоране поле – дослідити принципи їхньої самоорганізації, інтеграційні процеси, функціонування мови, яке в кожному середовищі має свою специфіку.

– Видання підручників з української мови як іноземної – це ваш проект?

– Так. Для того, щоб наш маленький інститут не потонув у морі цих проблем, нам довелося його дуже чітко структурувати. Ми вивчаємо сучасну міграцію, яка є дуже потужна, – майже 7 млн, які виїхали за межі України за роки незалежності. Тепер очікуємо на нову хвилю. Ми провели навесні обстеження щодо міграційних настроїв серед молоді. Тепер вектор міграції розвернувся зі сходу на захід. Особливою країною зацікавлення для потенційних мігрантів з України є Польща, де є всі види міграції – тимчасова, сезонна, постійна. Є ті, які мігрують далі, яких не задовольняє те, що може дати Польща. Тому у вересні ми будемо проводити міжнародний симпозіум на тему «Міграція в умовах кризи: українсько-польський контекст». До нас приїдуть європарламентарі, які займаються цими питаннями, громадські діячі, науковці. Хочемо також ще провести такий освітній симпозіум. Другим напрямом нашої діяльності є українознавчі студії, зокрема, українська мова як іноземна. Наші конгреси нам показали, що через потужні асиміляційні процеси є величезний запит саме на українську як іноземну. І з цим були проблеми і нерозуміння важливості. Було дуже важко, коли створюєш добрий інтелектуальний продукт, а він нікого не цікавить в Україні, – ніхто не може дати ні копійки, міністерство освіти від цього відхрещується. Я своїй молодій команді казала: «Треба, щоб був добрий продукт, апробований, і прийде час, коли він стане потрібним. Ми працюємо на випередження». Цей час настав. Окрім створення підручників, тобто навчально-методичного забезпечення, ми проводимо й літні школи «Крок до України». Цього року відбудеться вже сьома така Міжнародна літня школа. До нас приїдуть молоді люди з 12 країн світу. А є ще інша форма проведення таких шкіл. Вже кілька разів наші викладачі виїжджають влітку в Караганду (Казахстан), де працюють за програмою літньої школи з дітьми. Це сподобалося й українцям з Аргентини, і вони цього року також запрошували наших викладачів. Головне, щоб було бажання, а форми можна придумати найрізноманітніші.

Поживу для нашої праці нам дають Конгреси, коли маємо можливість спілкуватися з українцями з цілого світу. А це представники громад з 33 країн! І ми можемо отримати від них інформацію про їхні потреби.

– А як, скажімо, нова хвиля міграції співіснує там зі старою?

– У 2012 році на запрошення СФУЖО я відвідала Торонто. Часто мене охоплював сум, коли я бачила великі українські приміщення, які розпродавалися, музеї, які згортали свою роботу. Відчувався такий процес затухання, тому нова хвиля, яка виїхала, внесла там нове життя. «Свіжа кров» надала їм новий імпульс для роботи. Зараз у різних країнах створено дуже багато нових організацій, які добре співпрацюють з організаціями попередніх еміграційних хвиль. До прикладу, «Razom for Ukraine», «United help for Ukraine», «Ukaine freedom support group».

Це молоді люди з вищими освітами, які зорганізувалися у мозкові центри. Вони використовують новітні ефективні методи у своїй роботі. Наприклад, у США це лобіювання законів, що стосувалися озброєння, поширення інформації про Україну. Вони склали бази даних фахівців, до кого західні ЗМІ можуть звертатися для отримання експертних оцінок, правдивої інформації щодо подій в Україні. Я вже не говорю про збирання і відсилання гуманітарної допомоги, мобілізацію лікарів, психологів тощо. Вони створили колективи, які працюють із ЗМІ. Це є дуже важливо в умовах інформаційної війни, яку веде Росія проти України. Дуже важливим є моральне заохочення для цих людей. Сказане у відповідний час слово «дякую» для них – неоціненне, бо воно йде з рідної землі. Наші дипломати зобов’язані відвідувати заходи діаспори, запрошувати до себе, висловлюючи принаймні повагу до людей, які багато роблять для України. Від свого інституту я написала листа в Адміністрацію Президента України з проханням, щоб на українські державні свята запрошували людей з українського зарубіжжя. Це я зробила після того, як почула від Уляни Супрун, яка стільки робить для нашого війська, що з нагоди військових свят нікому в Міноборони не прийшло в голову просто запросити їх на урочистості. А підчас інавгурації Президента України, коли оголошували почесних гостей, не прозвучало імені Евгена Чолія, Президента СКУ, хоча він представляє 20-мільйонну діаспору українців у світі і мав би сидіти на почесному місці.

– Для цього банально потрібно, щоб влада любила свій український народ.

– Так, звичайно. Якщо врахувати, що Евген Чолій присвятив життя лобіюванню інтересів України, питанням євроінтеграції, зустрічався з очільниками практично усіх європейських країн, з європарламентарями… Це людина, яка цілеспрямовано працює на ідею євроінтеграції України.

До речі, цього року вперше було відкрито представництво Світового Конгресу Українців у Києві, яке очолює Сергій Касянчук.

– У вас минулого року була презентація проекту щодо створення віртуального музею світового українства «Український всесвіт». Як зараз справи з цим проектом?

– В теперішніх умовах це виглядає просто як мрія. Я завжди цитую Богдана Гаврилишина, який казав мріяти, бо без мрії нічого не буде. Я кожній молодій людині рекомендую прочитати його книжку «Залишаюсь українцем» – про історію успіху окремої людини, його непростий шлях і те, що зробило його великим. А це – праця, мета і велика мрія. Наша мрія – це створення Віртуального музею світового українства. Наразі ми не маємо для втілення нашої мрії банальної речі – фінансів. Проект має бути зроблений бездоганно. Щоб молода людина, яка проводить багато часу у віртуальному світі, відкрила цю сторінку і отримала максимум інформації, щоб ця інформація її зачепила за живе, щоб захотіла читати і пізнавати. Окрім мрій, маємо за собою сотні добрих справ, вдалих проектів, співпрацюємо з десятками організацій. В основі нашої роботи – концепція руху «Назустріч один одному».

– Чи зараз цей рух назустріч помітний у державі?

– На рівні згоди, декларації, намірів. Але й це також важливо. Мають бути ще дуже конкретні речі. Скажімо, як от цей віртуальний музей світового українства.