Країна поранених солдатів

Тарас і Тетяна є жертвами війни в Україні. Він воював на лінії фронту, а вона втекла з сім'єю, як внутрішньо переміщена особа. В спеціальному репортажі португальського видання Publico, вони погодились розповісти, як склалось їх життя протягом останніх 2 років військового конфлікту на Донбасі.

У війни є і позитивні сторони. «Це небезпечне, але просте життя, – розповідає 26-річний ветеран АТО Тарас Ковалик. Хоча й конфлікт на сході України забрав у мене 2 роки молодості, але повернення до цивільного життя було не менш складним».

Остання війна на європейському континенті уже поховала в землі близько 10 тис. осіб, люди продовжують гинути і високою є ціна за тих, кому вдалось вижити. Крім того, події на Донбасі призвели до появи в Україні 1,6 млн внутрішньо переміщених осіб та 1,4 млн біженців в Росії та інші країни Європи.

Уже 2 роки намагаються знайти мир в східній Україні. Перші Мінські угоди були підписані ще 5 вересня 2014 року, але вони не принесли очікуваного результату і через півроку довелось підписувати новий документ. Хоча й інтенсивність військового конфлікту знизилась, зберігаються побоювання щодо нової ескалації.

Сьогодні конфлікт обмежується спорадичним обміном артилерійським вогнем без будь-якого істотного наступу з обидвох сторін. Останній був зафіксований у Дебальцево в лютому 2015 року, якраз під час підписання Мінська-2, але провокації на лінії фронту тривають, про що засвідчують спостерігачі ОБСЄ.

За даними ООН, за червень-липень 2016 року, загинули щонайменше 20 цивільних громадян та 122 отримали поранення, а на початку серпня, Росія заявила, що начебто затримала в анексованому Криму українських агентів спецслужби, які планувати теракти.

За 2,5 роки війни, 22 тис. осіб поранено. Тарас Ковалик, якраз один із них, він досі пам’ятає як куля з кулемета поранила його ногу і зараз важко пересувається. Це було в червні 2014 року, через місяць після того, як він вступив в добровольчий батальйон «Айдар» в Луганську.

Для Тараса історія війни бере свій відлік на Майдані Незалежності, де протягом кількох місяців у 2013-2014 рр. тисячі людей протестували проти президента Віктора Януковича. Тарас закінчив кулінарні курси і працював в ресторані найкращого готелю в столиці. Він почав брати активну участь в акціях протесту і навіть очолив один із загонів самооборони.

Після декількох місяців запеклих зіткнень з «Беркутом», вдалось добитись, що Янукович покинув Україну і почуття переможної ейфорії переповнювали протестувальників на Майдані. Але це було не довго, адже протягом кількох днів, російські війська окупували Кримський півострів, а згодом на сході України сепаратисти захопили органи влади. Так розпочилась антитерористична операція і Тарас навіть не вагаючись вирішив до неї приєднатись.

"Це було продовженням нашої революції. Ми взяли успішний старт і тепер повинні були зупинити агресію Росії. Внаслідок проблем із здоров’ям, я не міг служити в регулярній армії і тому обрав варіант добровольчих батальйонів. У травні 2014 року я був на передній лінії фронту, але через декілька тижнів отримав травму і повернувся до Києва. Озираючись назад, я визнаю, що мені пощастило, з огляду на певні обставини, хоча й довелось чекати майже 2 дні вертольоту, який перевіз мене в лікарню у Харкові, де мені зробили переливання крові», – згадує Тарас.

Наступні 5 місяців він провів у Києві, але прагнув повернутись на фронт, незважаючи на відсутність підтримки зі сторони сім’ї та подруги. Це сталось тоді, коли його один із його друзів був убитий на лінії фронту. Тарас очолив загін артилеристів і пробув на війні цього разу 9 місяців.
У нього завжди було таке інтуїтивне відчуття, що все життя буде пов'язане з полем бою. У юності він цікавився у дідуся і бабусі про те, як вони в складі українських націоналістичних групп
воювали проти Червоної Армії. А також був в скаутській організації, де отримав певну військову підготовку та навики виживання.

Під час одного із своїх таборів влітку 2008 року, Тарас зрозумів, що найближчим часом може трапитись якась катастрофа. Світ прокинувся від здивування, коли російські танки увійшли до Грузії для підтримки сепартистських сил в Південній Осетії. Конфлікт завершився російською військовою окупацією двох регіонів сусідньої країни і Тарас усвідомив, що наступною жертвою агресора стане саме Україна.

Сучасна військова історія України знає дуже багато прикладів, коли ветерани АТО мають серйозні проблеми із психікою після повернення з фронту. Тарас сам неохоче зізнається, що мав аналогічні проблеми, особливо у спілкуванні з оточуючими, оскільки спосіб мислення таких людей суттєво змінюється.

Допомогу Тарасу надала неурядова організація Wounded Warrior (Поранений солдат) – незвичайний проект для боротьби з травмами колишніх учасників бойових дій. Це створення мережі ветеранів, які намагаються подолати розрив між лікарем і пацієнтом.

Повернувшись до цивільного життя, багато ветеранів відчувають на собі нерозуміння зі сторони суспільства. Особливо Тараса дратує корупція довкола. "Ми бачимо дорогі автомобілі біля урядових будівель, і ми знаємо, що це щось чорне. Але формула "чорно-біле" не може бути застосована до цивільного життя, яке має значно більше відтінків і кольорів. Під час війни, ми знаходимося в стані, близькому до тварин. Ми бачимо ворога і хочемо його вбити», – розмірковує Тарас.

Він зрозумів, що терапія є ефективною, коли став краще спілкуватись із сім’єю та подругою. Тепер навіть надумав одружуватись.

Тарас досить критично відгукується про те, як держава дбає про психологічну реабілітацію воїнів: на це виділяється менше 50 євро в рік. Людям чомусь здається, що вистачить ветеранам надати роботу і проблема буде вирішена. Насправді, це не так, ветерани потребують й іншої допомоги.
Сьогодні Тарас почувається набагато краще і відчуває, що буде корисним не на фронті зараз, а надаючи допомогу таким, як він.

Тетяна Кисельова – вчитель російської мови та зарубіжної літератури 6 квітня 2014 року побачила вперше, як група людей повісила російський прапор на будівлі СБУ в Луганську. Вона часто бувала в цьому районі, коли відвідувала курси англійської мови і одного разу уже помітила перекриту вулицю, шини та барикади. Ще через декілька днів, багато озброєних людей з’явилось на вулицях міста.

"До тих пір поки зброя не почала масово розповсюджуватися, ми думали, що все це буде не більше, аніж акт вандалізму, якому швидко покладуть край," – розповідає Тетяна. – Втім, вандалізм почав набувати зовсім інших форм: сепаратисти конфісковували автомобілі, запровадили комендантську годину, згодом стали чутними вибухи. На початку липня 2014 року, бойові дії активізувалися, і ми з чоловіком та дитиною, прихопивши лише літні речі вирішили виїхати. Намагались зняти квартиру в Харкові, але нам показували лише житло із жахливими умовами і вимагали оплату за 3 місяці авансом. Ставлення було не дуже позитивним, коли дізнались, що ми з Донбасу».

До речі, отримання житла є однією з найбільших проблем для внутрішньо переміщених осіб в Україні, адже ніхто не укладає угоди з оренди, а їм потрібно продемонструвати якісь докази проживання. Тетяна зараз із сім’єю знаходиться в Києві. Її чоловік влаштувався на роботу до одного з операторів мобільного зв’язку, а її професія учителя російської мови не є затребуваною, тому вона змушена була деякий час надавати уроки іноземцям через Інтернет.

Державна допомога є мізерною – лише 880 грн. в місяць, а доступ до інших виплат, сім'я Тетяни не змогла отримати через те, що вчасно не поінформувала органи влади про зміну місця проживання.
Олексій Кравченко – внутрішньо переміщена особа і тепер працює з неурядовою організацією «Схід», збираючи і поширюючи інформацію про окуповані території. Йога робота полягає в тому, щоб допомогти людям, які хочуть перетнути так звану «лінію дотику» і залишити Донбас.

"Ми бачимо, як права внутрішньо переміщених осіб порушуються. Якщо переселенець має нову адресу в зоні, контрольованій урядом, спеціальна комісія регулярно перевіряє, чи проживає він за вказаним місцем проживання. Якщо людина поїхала у відпустку або була відсутня з інших причин, то можна втратити статус внутрішньо переміщеної особи, і важко повернути його назад. Якщо людина втрачає цей статус, він буде мати проблеми з відкриттям бізнесу, отриманням кредиту та медичною допомогою", – пояснює Олексій Кравченко.