Микола Поворозник, перший заступник голови КМДА: Київ повертається до життя

Про це ми говоримо із першим заступником голови КМДА Миколою Поворозником.

– Чи могли б Ви пригадати перші дні війни, коли Київ готувався до оборони? Які завдання тоді постали? Як функціонувала міська влада?

– Не пригадаю достеменно кожен окремий день, тому що все тоді працювало в режимі нон-стоп і практично цілодобово. Працівники КМДА жили на роботі.

– Ви готувалися до війни?

– До війни неможливо підготуватися на сто відсотків, просто неможливо передбачити все. Одне з умінь Віталія Кличка – максимально оперативно консолідувати зусилля у вирішенні будь-якого питання. Так було і тоді. Ми всі, командою, зробили все, аби забезпечити функціонування міста. У нас не припинялася подача води, тепла, електроенергії, незважаючи на обстріли міста та інші катаклізми.

І паралельно вибудовували охорону й оборону міста. Це блокпости та фортифікаційні споруди на в’їздах до Києва. Це не тільки “їжаки”. Це великі обсяги земельних робіт плюс організація транспорту, організація евакуації та процес роботи залізничного вокзалу… Хоча, наприклад, турбота про місто у довоєнний час дала свої плоди. Наприклад, під час зачистки ворожих ДРГ дуже допомогли встановлені в різних (відомих та невідомих) місцях камери. Хоча як нас сварили, що ми свого часу витратили на них кошти.

Перші кілька днів ми евакуаторами прибирали автомобілі з площі біля вокзалу, тому що люди, приїжджаючи, їх просто кидали. Ось так залишали свої авто і сідали на поїзд евакуйовуватися. Але ми впоралися, налагодили цей процес. Практично з перших днів у нас запрацював Гуманітарний штаб, який накопичував харчові продукти, товари першої необхідності.

Працювали із торговельними мережами. У перші дні у приміській зоні було спалено і розбомблено багато логістичних складів. Нам потрібно було забезпечити магазини та зняти ажіотаж, заспокоїти людей. Пам’ятаєте, які були черги до аптек і продуктових магазинів?.. З упровадженням комендантської години нам потрібно було практично переналаштувати все життєзабезпечення міста на інший режим. Якщо у нас, наприклад, раніше магазини розвозили це все вночі, а зранку вже все працювало, то тут треба було встигнути все зранку. Із закінченням комендантської години треба було довозити продукти, відкривати магазини і дати можливість людям все це купити до настання комендантської години. Під це практично все і налаштовувалося. Я вважаю, що нам вдалося це зробити спільними зусиллями. Ми бачили єднання навколо цієї роботи всіх – бізнесу, влади, пересічних громадян, які записувалися до тероборони. А далі – видача зброї, формування добровольчих батальйонів…

– Ви брали участь у створенні захисних споруд?

– Це спільна робота військових і міста, тому що перші блокпости будували спонтанно, вже згодом ця система оборони відповідала певному плану.

Захистили місто з північного напрямку. Це Святошинський, Оболонський, Деснянський, Дарницький райони, враховуючи загрозу, яка йшла з Броварського напрямку. І з напрямку ірпінського, бучанського, гостомельського…

Будівельний бізнес не лише відкрив склади, вони  заправляли техніку, надавали водіїв. Завдання про будівництво блокпоста на тому чи іншому місці могло надійти і о дванадцятій ночі, але до ранку його виконували…

Техніка, блоки, бетонні вироби – все, що мали підприємці міста (зокрема і працівників), – усе це було використано одномоментно, протягом перших двох-трьох тижнів, саме для будівництва захисних споруд. Плюс на бізнес було покладено забезпечення армійських формувань тут, всередині міста. Ми всі усвідомлювали, що Київ – основна ціль ворога. Нікому навіть на думку спадало, що ми здамо нашу столицю. Тож усе для того робили, щоб захистити її. І військові, і адміністрація міста, вся держава, всі, хто був на той час у Києві, працювали на захист. У період найактивніших бойових дій у місті залишалося близько 800 тисяч людей. Містяни були готові ставати на захист Києва. Ажіотаж, в хорошому розумінні цього слова, який ми бачили при отриманні зброї, свідчив про те, що люди налаштовані доволі серйозно.

 – Я помітила, що в перші дні війни продавчині магазинів (здавалося б, просто собі персонал!) працювали, як психотерапевти: «У нас все буде, ви приходьте, ми, з урахуванням комендантської години, намагаємося все підвезти». Ви працювали з власниками, щоб вони навчали персонал так заспокоювати людей?

– Місто на той момент захищали всі – військові зі зброєю в руках, продавці – в магазинах, водії – в автобусах, комунальники… У цьому люди вбачали свою участь у обороні та виживанні міста. Продавці, зокрема, в тому, щоб здійснювати торгівлю так, щоб у людей не виникало паніки. Це все була спільна робота, яка дала відповідний результат. І паніки не було.

Скажу більше, на другий чи третій день війни ми почали відновлювати роботу різних мереж. Скажімо, ветмагазини не працювали, ми звернулися через медіа до бізнесу, тому що багато домашніх улюбленців – собаки і коти – лишилися без їжі та ліків. Практично з наступного дня бізнес почав відкриватися, причому з «сьогодні» на «завтра». Як тоді працювали, так і працюють достатньо активно. У додатку «Київ цифровий» можна було подивитися де, в який час і які магазини відкриті. Те саме стосувалося лікарень. Це взагалі окрема історія.  Лікарі як працювали в режимі нон-стоп, так і досі працюють. Приміром, офтальмологічна сфера. Комусь потрібні окуляри – звернулися до бізнесу, вони відкрилися. Все відбувалося в такій достатньо хорошій синергії.

 – Чи мав план муніципалітет на той випадок, якщо росіяни, не приведи Бог, зайдуть у Київ?

– Ні. Ми таких планів не мали. У нас був один план – боронити місто, зокрема і зі зброєю в руках.

Хочу продовжити тему єдності оборони. Здавалося, що Київ та Україну хоче врятувати весь світ. Чи не щодня ми спілкувалися із муніципалітетами Мюнхена, Торонто, Варшави, Праги (всіх одразу не згадаю), міст Балтії, всієї Східної Європи, це були надзвичайні дні, було дуже приємно. Ми всі пишалися тим, що ми є представниками нації, яка в такий час боронить і захищає і їхні людські цінності, їхні пріоритети, їхнє бачення розвитку світу, життя, взаємовідносин.

Це було щоденне спілкування в режимі онлайн, відео- або телефонного зв`язку. Вони всі телефонували, всі пропонували гуманітарну допомогу, всі, хто міг долучитися на цей момент, зробили свій внесок у ці події, у ту проміжну перемогу, яку ми отримали під Києвом. Це багато-багато міст, громад зарубіжних та українських. Західні регіони відправили сюди дуже багато продуктів, одягу, всього необхідного. Частина з перевалочного пункту поїхала далі, тому що ми, наприклад, не припиняли, незважаючи на достатньо скрутну ситуацію і практично блокаду Києва, допомогу Чернігову. Буквально щодня туди відправляли вантажі з гумдопомогою. Ми, наскільки могли, везли і переправляли допомогу через річку Ірпінь до Бучі, Ірпеня, Гостомеля, Ворзеля.

– Це правда, що до тероборони входили по кілька осіб від кожного столичного будинку?

– З огляду на ту кількість людей, які записалися до тероборони, і кількість людей, яка записалася до добровільних військових формувань, цілком імовірно. Ну, те, що зустрічали б ворога з кожного будинку і з кожного під’їзду, це стовідсотково.

– А коли ви зрозуміли, що для Києва настав перелом?

– Перелом настав тоді, коли Київщина була деблокована. Початок квітня. Тому що робити якісь оптимістичні прогнози, коли російські війська стояли практично на відстані прямого пострілу зі звичайного озброєння, ракетних артилерійських систем, було тривожно. Коли ворога зупиняли в районі Мощуна чи в районі Ірпеня, – це все ще небезпека. Зрозуміло, що ми всі не допускали думок про поразку.

А перелом наступив тоді, коли ми вже побачили наслідки перебування окупантів в Ірпені, Бучі й Гостомелі.

Дуже складні відчуття. Я сам житель Гостомеля, приїхав туди ще в 90-х, знаю кожен камінь. Тому оборона Києва – це битва маленьких містечок. У нас, у Ворзелі, був дитячий будинок, який ми не встигли вивезти. Зустріти тих дітей, побачити їх усіх — це був для мене момент щастя.

 – А от як змінювалися завдання влади після деблокади?

– Вони не змінювалися. Під час оборони коло завдань, які потрібно було вирішувати команді Віталія Кличка, просто розширювалося. В місто почали потроху повертатися люди, приїздили і внутрішньо переміщені особи з інших регіонів. Зараз їх понад 50 тисяч. Вони їхали в період цих активних бойових дій, тому що місто, так чи інакше, було перевалочним пунктом, і їхній потік збільшився, коли почали відкриватися перші «зелені коридори».

Буча, Ірпінь, Немішаєво, Ворзель, Гостомель… Це було в двадцятих числах березня. Ми тут зустрічали людей. Переважно це був транзит до вокзалу. На вокзалі їм чим могли допомагали, садовили на поїзди і вони їхали далі…

Оборона міста та його життєзабезпечення залишилася пріоритетом №1, плюс додалося те, що потрібно було відновлювати зруйноване.

– А як відбувалося підвезення продуктів? Казали, що у перші дні бракувало водіїв…

– Кілька перших днів, коли багато чоловіків, зокрема і водіїв, стали до лав Збройних сил України, до тероборони, виникали проблеми. Але на місця цих людей приходили інші. Ми зверталися до волонтерів, які відгукувалися. І від українських міст, і від міжнародних партнерів надходила гуманітарна допомога – і медикаменти, і продукти. Якщо йдеться про життєзабезпечення міста, то у нас не було проблем. Ми і сміття вивозили вже з 26-27 лютого. Щоправда, роз’яснювали людям як його складувати, аби зменшити обсяги, тому що не могли випустити стовідсотково всю техніку на прибирання сміття. Коли поставали проблеми, ми їх вирішували.

– Чи є вже плани щодо відновлення пошкодженого житла, скільки киян цього потребує?

– Відомо, що 390 об`єктів у нас пошкоджено, з них трохи більше двохсот – житлові будинки різної категорії пошкодження, ми вже поступово почали їх відновлювати. Є у нас десять будинків, щодо яких слід ухвалювати окремі рішення. На щастя, всі провідні експерти на сьогодні переконані, що все житло можна відновити, тому наступного тижня безпосередньо приступимо до виконання робіт по ремонту житла.

 – Я певний час перебувала у Львові. Там навіть дуже маленькі кафе годували самооборону і переселенців. Я дивувалася: чи надовго їх вистачить? Скажіть, чи були подібні проєкти в Києві, чи тут це було більш централізовано?

– Таких місць, які готували їжу для соціально незахищених, тероборони та ЗСУ, було надзвичайно багато. І ресторани, і шкільні їдальні волонтери використовували для того, щоб годувати людей. Чого-чого, а гарячої їжі в Києві на той момент не бракувало. Місто роздало понад 105 тисяч продуктових наборів та 93610 гарячих обідів, які приготували для всіх, хто цього потребував, столичні заклади. Та й надали понад півмільйона соціальних послуг. У нас люди старшого віку здебільшого відмовлялися виїжджати з Києва. Навіть жителі наших геріатричних пансіонатів сказали: «Ми нікуди їхати не будемо, не треба нас евакуйовувати, ми залишимося в місті». Ми їх забрали просто на територію міста, тому що у нас один із геріатричних пансіонатів знаходиться в районі «Чайки», саме там, де відбувалися бойові дії.

– У соцмережах під час війни була така епічна сварка. Одні кияни кажуть: ми виїхали, бо мусили подбати про стареньких батьків, про дітей. Інші кияни говорять: «Розумієте, під час війни столичне місто особливо охороняється, мовляв, ви позбавили місто його душі. Довго тривала ця сварка між тими киянами, які поїхали, і тими, хто лишився.

– Знаєте, кожен зробив на той момент те, що мав робити. На початку війни кожен прийняв для себе відповідне рішення і зараз його ревізувати, напевно, не зовсім правильно. Ми звернулися у перші тижні війни до киян, до чоловіків, які поїхали з міста. І велика частина людей поверталася, залишивши дітей, жінок у безпеці. Чоловіки поверталися для захисту і оборони міста, це варто цінувати. А ревізувати зараз де, хто і що робив 24-25 лютого, мабуть, не зовсім правильно.

– Скільки людей повернулося? Чи відновлюється попередня чисельність?

– Я скажу так, напевно, ті, хто хотів повернутися, переважна частина повернулася до міста, щоденно тут перебуває десь приблизно 2-2,5 млн людей.

Якщо ми говорили, що у нас у довоєнний час було 4 млн, то зараз 60 відсотків від того. У нас поки що не повертаються діти. З різних причин. По-перше, тому що навчання у школах закінчиться в режимі онлайн, починаються літні місяці, тож їх залишають у тих містах, куди вони виїхали. На сьогодні в місті переважно є тільки дорослі.

– А для дітей, які лишалися чи повернулися, працюватимуть садочки?

– Ми це питання опрацьовуємо, думаю, що найближчими днями прийматимемо відповідне рішення. У повноцінному режимі дошкільні заклади відкриватися не будуть. Але чергові садочки для тих дітей, чиї батьки повернулися з ними і ходять на роботу, потрібно буде відкривати.

Я не маю стовідсоткової впевненості в тому, що ми 1 вересня поведемо дітей до школи. Йдеться про режим оффлайн. Хоча сьогодні набираємо перші класи, саме зараз в активному процесі фаза набору.

Зараз ми спростили систему набору. Можна зробити в режимі онлайн. Діти ж нікуди не поділися, у нас народжуються діти, місто живе, пристосувалося до життя в умовах воєнного стану.

 Тому щодо шкіл не знаю, але те, що 15 жовтня нам потрібно буде включати опалення, у мене жодних сумнівів немає. Є завдання для міста, вони особливо ніяк не змінилися. Крім того, що нам потрібно ще до настання холодної пори року відремонтувати ті будинки, які пошкоджені бомбардуванннями, ракетними обстрілами. Це додаткова робота. Місто живе, не скажу, що в плановому режимі, бо багато всього додається, передусім охорона і оборона, але є і стратегічні плани, і тактичні плани на місяць, до кінця року. Тобто ми хочемо потихеньку відновлювати Київ, дуже хочеться, щоб місто не зупинялося, ви ж бачите –  вулиці, парки доглянуті, сміття вивозимо, на жаль, зараз ми не можемо будувати нових доріг, але ремонтуємо старі, наносимо розмітку.

– Як наповнюватиметься бюджет Києва?

– Ми вже розуміємо, що маємо зменшення дохідної частини процентів на 30. Але попри війну економіка столиці працює. Є компанії, які ні на місяць не припиняли працювати та сплачувати податки. Війна серйозно відкоригує розподіл коштів. Соціальні видатки поза загрозою. А от відновлення житлової структури (з чотирьохсот пошкоджених будинків, двісті – житлові) потребує 70-80 млн євро.

– Скажіть, будь ласка, чи відбуватиметься переобладнання бомбосховищ? Як на мене, ми вкрай слабо були готові до цього.

– Зараз районні адміністрації спільно з керуючими компаніями над цим працюють. Відповідні кошти у міста на це є. Тож сьогодні відбуваються переважно поточні роботи – світло, вода, вентиляція…

– Багато містян не поїде цього літа на відпочинок. Водночас нас лякають замінуваннями. Але для тих, хто вже не матиме сил кудись виїжджати, важливо мати доступ до столичних водойм та природних зон. Чи будуть чистити київські озера, готувати пляжі?

– Ми готуватимемо і парки, й озера, і пляжі. Але це все робитимемо спільно з військовими, враховуючи, що всі локації, там, де люди хочуть відпочивати, мають бути перевірені на предмет відсутності на них вибухонебезпечних предметів. Тому що це не тільки залишки боєприпасів, якими обстрілювали Київ, а також загородження, які будували в місті для його захисту від окупантів.