Олександр Лінчевський: Люди, ви взагалі притомні? Війна - це не медальний залік

ДОНОРСТВО – УНІКАЛЬНЕ ЯВИЩЕ, А ПІД ЧАС ВІЙНИ ЦЕ ТА ЧЕСНОТА, ЯКУ НЕМОЖЛИВО ПЕРЕОЦІНИТИ

– У кожного з нас було своє 24 лютого, яким був цей день для вас?

-Так вже і не згадаєш, багато чого “яскравого” було вже після того і все вже згадується калейдоскопічно. Я дуже не люблю таких спрощень, але іноді здається, що починаючи з Майдану, ти постійно, як в тій грі, переходиш на вищий щабель складності. І після 24 були значно страшніші речі.

-Добре, ви цей день зустріли ще як цивільний чи вже як військовий?

-Та ні, цивільний. Я був лікар. Я прокинувся з усвідомленням іншої реальності, подбав про дітей, роздав вказівки і поїхав у клініку “Оберіг”, бо там були пацієнти і операції. І треба було якось міняти роботу, бо все змінилось в одну мить. Але я ледь встиг обмінятись кількома словами з колегами і далі був дзвінок з військової частини. І з того часу вже якась нова частина життя.

-Ви пішли на фронт медиком чи це щось інше?

-Скажу так, що зараз я приходжу в клініку лише як гість, коли потрапляю до Києва.

-На яких напрямках вам довелось побувати?

-Знаєте у медиків, як не у комбатантів, у нас є певний комплекс, і він правильний. Ми доступніші до спілкування. Але не ми, а інші люди – командири і бійці в траншеях зі зброєю – визначають цю перемогу і дозволяють нам так просто зараз говорити. Тому я залишу ці свої історії про воєнний досвід для уроків миру після війни.

-Медик в цьому оркестрі не є першою скрипкою.

-Дуже скромно, але саме від медика часто залежить, щоб цей військовий повернувся до бою вправно вилікуваною людиною.

-Моя роль є другорядною. Я буду з ними поряд і зроблю все, що в моїх силах, і щоб закрити свою діляночку. І якщо ми говоримо про тактичну медицину, то я ще на курсах часто казав, що в словосполученні тактична медицина слово тактична знано важливіше, ніж медицина. З перших семи чи восьми пунктів тактичної медицини в будь-якому посібнику ви побачите, що вони не мають стосунку до лікаря.

-Дамо кілька прикладів для читача, бо він може і не матиме нагоди тримати ці книжки?

-Наприклад, поранений за можливості має знайти укриття, поранений за можливості має відповісти вогнем. Скажіть на милість, що лікар розуміє в пошуку укриття і відповіді вогнем? Тому давайте не перебільшувати. І мені б хотілось, щоб лікарі були ще кращими.

Гасло тактичної медицини – правильні дії в правильний час. Лише зупинка кровотечі у разі бойової травми – це книженція сторінок на 400. І це не просто чиїсь враження, це узагальнення, досвід попередніх воєн і купа дослідів, з яких для бійця ми доводимо певні рекомендації з розумінням того, як воно буде засвоєно.

-Щоб це було доведено до автоматизму і фізичної пам’яті?

-Так. Бо виживання пораненого передусім залежить від нього та від того, хто є поруч. Не від мене. Я як лікар і інструктор корисний в правильному навчанні, щоб бути впевненим, що в критичній ситуації ця навичка буде збережена. Бо в момент поранення мене, скоріше за все, не буде поруч. Я з’явлюсь пізніше. І щоб поранений дожив до зустрічі з лікарем, знання з тактичної медицини мають стати знаряддям бійця.

-Оскільки ви вже згадали про зупинку кровотечі. За кілька днів до війни ви написали про важливість того, що треба здавати кров, щоб були запаси. Ви передчували таку масштабну війну?

-Ой, це ж що, я провидцем, виходить, був? Треба згадати свої тодішні емоції і відчуття. …

Не нападають на готових, не нападають на сильних. Коли гопнік іде в підворіття він не нападатиме на якогось верзилу, він не захоче забрати гаманець ціною власних синців і переломів. Не нападають на того, хто готується постійно. Я – лікар і колишній заступник міністра, я мав якесь відношення до військової служби, маю відношення до київської влади. Моя суспільно визначена ніша – це медицина, і мені важливо було сказати, що можна зробити заздалегідь.

-Зрештою, на той момент ми вже мали два місяці серйозних розмов про можливу війну…

-Так. І кожна ділянка, я так сподівався, тоді мала показати росіянам нашу готовність. Що ми не купуємо квитки за кордон, а ми здаємо кров. І черга до військкомату і до пункту здачі крові показує наші м’язи і наш характер. Це було моє прохання…

-І воно було почуте, наскільки я розумію, або відрефлексоване самостійно.

-Це була моя певна страховка, бо крові ніколи не буває забагато. Завжди кров використовується і це завжди корисно. Кров ніколи не пропадає. В мирний час, якщо ви здасте кров, це точно когось врятує.

Суто технологічно, щоб кров була готова, потрібно кілька днів. Її треба обстежити перевірити і розвезти у місця, де вона потрібна. Червона кров є придатною місяць з чимсь, а плазма взагалі довго. Препарати крові, якщо її здають, можна виготовити, і вони слугуватимуть довго.

Я тиждень тому був на міській станції і спитав, яка ситуація з донорством. І мені сказали, що є 100 осіб на день. Це прекрасно, і треба хвалити тих українців, які туди тихенько ходять і її здають.

-Але чи значить це, що наша потреба зараз закрита? Бо раптом когось ця цифра заспокоїть і він вирішить завтра не піти здавати кров.

-Так не буде ніколи, що крові вдосталь. Навіть в мирний час кров завжди в дефіциті. Її трішечки не вистачає. А тим більше під час війни. Забезпечення лікарень кров’ю – це суперважлива штука, бо препарати крові ніщо не може замінити – кров, плазму, кріопресципітат. Тому такого, що станція крові скаже не йдіть, не буде ніколи. Це постійний дефіцит у всіх країнах. І тому щастя, що люди приходять, і їхній шматочок – я без перебільшення – він є в комусь з українських бійців. Я сьогодні тримав пакет крові, який хтось здав і який призначений для когось із бійців. Він житиме завдяки цій людині. Донорство – унікальне явище, а під час війни це та чеснота, яку неможливо переоцінити.

-Ще одна річ про яку ви говорите – це медицина політравми. Для лікарів це річ зрозуміла, але для пересічного громадянина не дуже. В чому особливість?

-Знаєте цей жарт: ти ж лікар, ти ж маєш знати. Так от просто медицина і медицина пошкоджень – це дуже різні штуки, вони надзвичайно далекі одна від одної. От уявіть, на вулиці Зоологічній є лорінститут, там є суперлікарі, рівних яким нема ніде. Але якщо машина когось зіб’є на проспектів Перемоги і його занесуть у лорінститут, вийдуть лікарі в білих халатах, з налобним рефлектором, але ця травма буде дуже далекою від їхньої щоденної роботи. У них будуть якісь спогади з інституту, але ефективну допомогу пацієнту нададуть в інших місцях, де лікарі з цим щодня – 17 лікарня, це центр травми на правому березі і лікарня швидкої допомоги на Лівому березі. Бо для цього потрібен дуже специфічний фах.

У випадку обстрілів і вибухів потреба в такій допомозі зростає. Бо ракета може прилетіти в якесь маленьке містечко, де є єдина лікарня і одне загальне хірургічне відділення. І лікар-хірург звичайної української лікарні з ножовим пораненням чи вогнепальним має одиниці за рік. Тоді як у згаданих лікарнях хірурги працюють з цим щодня. І от уявіть у такого лікаря з маленького містечка зразу 5 таких пацієнтів. Ймовірність такого дуже висока, тому треба очевидячки себе до цього підготувати.

Європейська спілка хірургів травми вийшла з власною ініціативою, вони записали цикл лекцій, наші прекрасні помічниці це переклали, але головне, що там є відео, щоб хірург чи медсестра, які ніколи не робили таких маніпуляцій, їх побачили. І бодай так лікар матиме уявлення чи внутрішнє заспокоєння, що все він робить правильно: “Ось і в Європі так роблять, і я так роблю”. Це той мінімум, який можна дати в такій ситуації. Це наше внутрішнє. Так би мовити.

Так, як ми вчились працювати з ковідом, так ми вчимось працювати з політравмою. Папка з цими лекціями є в мене на сторінці, будь ласка, користуйтеся.

ПОПРИ ВСІ ЗРАДОНЬКИ НА FACEBOOK, У ТЕМІ ТАКТИЧНОЇ МЕДИЦИНИ МИ НА ДВІ ГОЛОВИ КРАЩІ ЗА РОСІЯН

-Повертаючись до тактмеду, наші бійці, які прийшли в ТРО, мали лише місяць злагоджень і тренувань. Чи мають вони достатньо знань, як надати собі і побратиму першу медичну допомогу? Бо я сьогодні десь вже бачила пост про те, що вони і бронік не завжди вдягають і не розуміють його критичну важливість.

-Попри всі зрадоньки на Facebook в темі тактичної медицини ми на дві голови кращі за росіян. З 2014 року спочатку громадські організації, а потім і військові частини і окремі навчальні центри робили курси тактичної медицини. Це викладання “натівської” медицини стало для нас чимсь нормальним і звичним. Звісно, коли ми мобілізуємо десятки тисяч бійців нових і ненавчених, то є певний дефіцит тренінгу. Але так як тренована українська армія, то росіяни дуже нам поступаються. І в забезпеченні медичному, і в тренуванні. Тому треба віддати належне всім ГО, які займались цим з 2014 року.

Ці люди своїми зусиллями змінили обличчя війни. Тільки “Захист патріотів” з 2014 року провів понад 23 000 тренінгів. Тобто при армії у грубо 250 тисяч кожен десятий боєць був навчений тільки однією ГО. І честь і хвала тим невідомим командирам, які кликали ці ГО, щоб вони вчили бійців. У навчання військових навіть було внесено двічі на рік проходження таких курсів і були створені навчальні центри зі штатом інструкторів. І вони весь час когось вчили. Це геть інша філософія надання допомоги. Але й інша річ. Цим навчанням ми показали військовому, що його життя важливе. Кожне життя важливе. Його аптечка часто коштувала дорожче, ніж все на ньому. І це після радянської дурі, яка була раніше. Боєць так розумів, що ось є тил, який йому надає допомогу і це той тил, який він захищає. І вони так пов’язані.

Є цікаві свідчення цього. Росіяни ще у 2015 писали, що українська тактична медицина і російська відрізняються не на їхню користь, що їхні вмирають попри зусилля лікарів, а українці виживають через таке навчання. І зараз я знайшов їхніх блогерів, які теж пишуть, що між нами прірва в цьому питанні.

-Ну і ми бачили їхні аптечки і радянські бинти, які туди вклали...

-Власне це ставлення до російського військового як до одиниці, яка нічого не варта. “Голос единицы тоньше писка”. І тому зараз в них сльози і соплі, що “хахлы нас бьют, патаму шта они 8 лет учились, а мы нет”.

-Але все-таки, наскільки я розумію характер боїв на сході країни, вони настільки нещадно обстрілюють наші позиції з усієї можливої зброї, що ми маємо значно більше жертв, ніж у перші місяці.

-Наполеон казав, не процитую точно, але десь так: “Перемагають гармати”. Я колись мав щастя спілкуватись із Василем Куком. І ми, молоді балбєси, тоді хотіли дізнатись у старого упівця, як же ж воно було. А він розповідав не ті речі, які ми хотіли. Ми хотіли розпитати, які були спецоперації, як вони когось десь… А він розповідав про роздачу агіток, про просвітницьку роботу. І про це говорив значно охочіше.

-От як я зараз з вами.

-Десь так. Ми все наполягали і казали: от дивіться і тут все не так, і тут. А він на нас дивиться і каже: “над Верховною Радою синьо-жовтий стяг, Україна має українське військо. Ми рухаємось туди, куди треба. Ми в 55 році не склали зброю, а змінили методи боротьби. Бо збройна боротьба втрачала ефективність, і ми змінили акценти, ми працювали в культурній просвіті, шістдесятництво і все таке”. Ми тоді його не зрозуміли.

-А якби зараз Лінчевський слухав Кука, він би щось інше питав?

-Ох так. Це ж скільки бог розуму дав тодішнім упівцями -повстанцям, що попри сварки між собою, як вони глобально мислили і як правильно будували боротьбу. І в сьогоднішній ситуації є їхній великий внесок. Їхні пісні лишили шматочок в нас, і це те, що працює зараз.

ВІРИТИ МОЖНА В БОГА, В ЗСУ ТРЕБА АБО БУТИ, АБО ДОПОМАГАТИ

-Ви не хочете говорити про особистий досвід, але є явно щось, на що вам хотілось звернути увагу?

-В мене іноді з’являється відчуття образи, коли дивишся на свою фейсбучну бульбашку, на телевізійний марафон. І хочеться спитати: люди, ви взагалі притомні? Ви не Олімпійські ігри дивитесь. Вас турбує більше танків, менше танків збили. Але це не медальний залік.

-Мені здається, що оскільки нам в рамках марафону не кажуть про наші втрати і ми про них судимо по наших знайомих і близьких, то бравий голос з телевізора багатьох, як на мене, занурює в невиправданий і небезпечний стан манії.

-Я не знаю, як правильно висвітлювати війну і про що говорити. Але в мене виникає відчуття образи (хоча, визнаю, що в мене обмежений контакт зі світом і, може, ви це бачите інакше), а все це висвітлення війни викликає питання: “а щоби що все це?” На хлопський розум, комунікація мала б спонукати до чогось, а не просто спостерігати. Ще раз кажу: це не Олімпійські ігри! Боротьба іде не за виграш, а за виживання.

Люди, не просто повинні вірити в ЗСУ. Бо вірити можна в Бога, в ЗСУ треба або бути, або допомагати. Я працюю задля ЗСУ – ось що правильно. Це наша спільна війна, це не змагання ЗСУ проти війська РФ, це війна Росії проти України. І треба думати, як допомогти ЗСУ. Донорство – це ось та частинка.

Окрім цього, ми маємо виграти у кацапів на всіх ділянках. Військо має бути кращим, вправнішим за російське – це ясно. Але і лікар український має врятувати такого пораненого, якого не врятує російський. А лікар в тилу повинен вилікувати такого хворого – не пораненого, а саме хворого, якого не вилікує російський лікар. Вчитель/вчителька повинні краще вчити офлайн чи онлайн наших дітей ніж російські. Український університет, хоч один, хоч колись повинен давати конкурентоздатну освіту і точно кращу за російську.

Війну треба сприймати як особисту, причому на будь-якій ділянці. Кожен з нас зі спостерігача має стати учасником.

Є ще одна річ – кожен з нас має перемогти кацапа в собі. Бо є хибне уявлення про причини цієї війни…

-Що то все Путін, то все наслідки пропаганди…

-Чи через якісь там територіальні претензії чи НАТО. Все це брехні собачі. Мова про цивілізаційний конфлікт, мова про конфлікт світоглядний. Я розумію, що це дуже нудно звучить і вони б радо прочитали тут якийсь сторітейлінг про танки і фото з котиком. В мене є таке фото. Але зараз не це важливо.

В якийсь момент – на Майдані чи не на Майдані, чи в криївках УПА, чи так завжди було – але ми стали інакше розвиватись, ми маємо інші цінності. Це не є військовий конфлікт заради поставити прапор. Між нами і ними глибинна ціннісна прірва. Ми інші і хочемо жити інакше. Ми маємо право визначати своє життя і спосіб життя в майбутньому. Ми хочемо бути господарями життя свого і суспільного.

-Коли до нас в дні окупації прийшла військова поліція і один з них спитав “ну мы же один народ?“, моя мама похитала головою так впевнено, що я мала якось м’яко пояснити йому цю різницю і сказала, що вони вже за три тижні бачать, що нас неможливо контролювати і навіть в дрібному ми самі вирішуємо як і куди іти чи їхати, навіть попри ризик загибелі. А за великим рахунком, що вони звикли жити в імперії, де хтось вирішує за них, а ми будуємо будь-де мережу, щоб вирішити все самі.

-Ми захищаємо право жити краще, ніж ми зараз і точно краще, ніж живуть вони. Мова не лише про асфальт у селі, мова про “більше працюєш – краще заробляєш”. Йдеться про справедливість, про рівність, про братерство. О, бачте, як по-французьки заговорив. Ми хочемо свободи для країни і свободи особистої. Ми хочемо бути рівними між собою і перед законом. І щоб правила співжиття встановлювали ми. Так, у Росії воно все інакше. І тому питання не лише в кордоні, а й в тому, щоб нам перестати бути Росією і Радянським Союзом в собі.

-Насправді, коли пішли новини про санкції, я стала вчитуватись в ці російські династії у найжирніших точках економіки і я зрозуміла, що попри все невдоволення, що ми не подолали корупцію, ми далеко пішли від Росії. Але от зараз моя сестра ниє, що її розриває від того, що навіть в часи війни хтось дозволяє собі красти на гуманітарці.

-Так, корупція забирає наше майбутнє. Одна дорогезна яхта за вкрадені гроші – це величезний ресурс, забраний у розвитку нашої науки. Що міністр, який краде чужий текст – це проблема. Бо у кожного українця в кишені мобільний телефон, але він не український. Ми їздимо на сучасних німецьких, японських, американських авто, а не українських. Ми вдома на кухні і в кожній лікарні оточені наукою. Але не українською наукою.

Ми просимо весь світ допомогти нам рятувати наші життя за допомогою новітньої зброї, так, наука і сучасні технології вже зараз допомагають нам вистояти. Але це – не українська наука.

І це треба розуміти. Небо чекає від українців змін. Ми маємо змінити те, що неправильно.

Тому мені б хотілось, що всі ми – від президента до двірника – сприйняли 24 лютого як шанс на обнулення нашого попереднього досвіду і шанс почати інше життя. Армія сьогодні захищає наше право жити краще. І тому кожен з нас змінить щось у своїй роботі, що дозволить йому стати кращим.

Як так що армія досі має якийсь дефіцит? Чому не змінено бюджет і потреби армії не закриті? Якщо це скрутна година для суспільства, то армія точно не повинна відчувати якусь нестачу.

-Була у Facebook така дискусія, чи всі мають іти на фронт, чи може хтось своє небажання навіть бути в країні має оплатити дуже великим внеском до бюджету на армію?

-Точно не всі мають піти на фронт. Я дуже багатьом друзям кажу, що не йди в жодному разі на фронт, бо ти тут дуже ефективний в тилу для логістичного забезпечення армії. Наші суперфонди роблять чудеса, але маємо прийти все ж до того, що все необхідне для армії має закупати держава. Це як кожен з нас, купивши квартиру, передусім ставить до неї надійні двері і замки, бо без цього дорогий ремонт і гарнітури не мають сенсу. Армія – це двері нашої квартири. На армію не шкодують грошей, бо це двері від дурнуватого сусіда. Інакше все, що в хаті, одного дня може стати не нашим.

І тому я кажу, 24 лютого – це день, коли всі, хто лишився в житті цивільному, мають почати це життя змінювати. Після перемоги армія має повернутися до нового життя. Якщо цивільні чекають від армії захисту, то військо чекає від суспільства реальних змін. У нашій новій хаті лишилося багато радянського невігластва, корупції, проросіійських зрадників і просто байдужих мудаків – всього того сміття, до якого ми, на жаль, звикли, але це сміття треба нарешті прибрати.