Історія першої українки школи державного управління Оксфорду

Оксфорд - це місце мрій та перфекціонізму. Одночасно це місце ідеологічних протистоянь, егоцентризму та інтелектуальної еліти світу. Це місце для більшості здається недосяжним. Оксфорд є топ найпрестижнішим університетом світу. Однак, потрапивши сюди ти інколи ловиш себе на думці, що в Україні я недооцінювала переваги української освіти. У цій статті я хочу розказати коротко про свій оксфордський досвід в країні туманного альбіону.

Хочу розвіяти та закріпити деякі стереотипи про навчання в Оксфорді. А головне – хочу мотивувати українців працювати над собою, навчатись, йти до своїй мрій та допомогати один одному у розвитку України та українських success stories як прикладів для всього світу.

У кожного своя історія і я викладаю тут лише невеликі шматки свого досвіду та роздумів в Оксфорді.

Підкорення Олімпу не миттєве

Мій шлях до Оксфорду був довгий і тернистий. Багато років я вважала Оксфорд ‘недосяжною метою’. Починаючи шлях до великих мрій, я навіть не могла здогадуватись скільки ресурсів та сил це може забрати. Приготування, іспити написання листів та есеїв, пошук та боротьба за funding - це все зайняло не менше трьох років. Вступ в Оксфорд – справа не одного дня. Але після вступу або отримання офферу нема жодних гарантій, що ‘твій Оксфордський час настав’. По суті у мене вступ був лише початком боротьби амбіцій та долі, випробування волі, та вміння змінюватись та переборювати себе. Одна моя знайома колись сказала: ‘в топ університетах світу навчання починається тоді, коли ти починаєш шукати гроші на навчання’. Пройшовши свій шлях до цього - я повністю погоджуюсь.

Шукала я гроші три роки, сдавала іспити не один раз, мусила переподаватись з року в рік з новими applications forms. І все це заради омріяного року життя Гаррі Поттера, який обіцяв подарувати знання як вирішувати багато проблем в Україні. В результаті отримання трьох стипендій та приватної підтримки та краудфандінгу від більше ніж 50 донорів я нарешті змогла дійти до свого Оксфордського Олімпу.

Перші тижні. Ейфорія молодості та Freshers Flu

Після довгого та тернистого шляху підкорення мрії – приїзд в Оксфорд та перші тижні створюють досить дивну ейфорію. В період перших тижнів кожен студент знайомитисься з такими поняттями як induction, matriculation та freshers flu.

Вступними тижнями називаються inductions. Всі нові студенти незалежно від освітнього рівня отримують неформальну назву ‘Freshers’. Induction програма курсу створюється для того, щоб всі freshers познайомились та зрозуміли як буде відбуватись процес навчання. Знайомства з новими людьми відбуваються усюди та постійно. Формальні та неформальні ланчі, вечері, drinks, вечірки – усього так багато, що ти, як правило, не знаєш куди іти.

В період Induction ще є вільний час. Це дає свободу насолоджуватись часом ‘тут і зараз’. Відчуття, що ти ‘знову студент’ та ще й в найкращому університеті світу дарує крила та відчуття іншої реальності. На моїй програмі досвід роботи є однією з вимог моєї програми і майже всі студенти приїхали після 5-10 або навіть 15-ти річного досвіду роботи. Тому відчуття студентської ейфорії з різними варіаціями було у багатьох.

Дивно, але ‘Freshers flu’ стає частиною досвіду перших тижнів. На першому тижні всі почали хворіти на так званий ‘Freshers flu’. Оминути це, як виявилось, важко. Я дуже гордою була, що протрималась два тижні у той час, коли інші одразу ходили з вірусом або застудою. Однак на третьому тижні я успішна ‘злягла’ з цими синдромами.

Matriculation - це одна з найдавніших оксфордських традицій без якою офіційно ти не можеш бути студентом Оксфорду. Тобто це певна ‘посвята в студенти’, яка відбувається в перші тижні. Церемонія проходить в Sheldonian Theatre латинською мовою і це є першим офіційним заходом коли треба бути одягненним в повній академічній формі sub fusc.

Академічні будні

Через декілька перших тижнів freshers ейфорії наступає реальність. Система освіти тут ‘безпощадна’ – часу не вистачає ні на що. Десь на 3-4 тижні в Оксфорді я почала розуміти, що це місце трохи не таке як я собі його уявляла. І ти запитуєш себе чи це було твоєю мрією та чому вона стала важкою реальністю? В моєму випадку я думала, що в Оксфорді я відпочину від 24/7 графіку, який був у мене в Україні. Я хотіла відчути романтику навчання - читати книжки, писати есе, слухати лекції…

Так, все так і було. АЛЕ! Тут в Оксфорді думка та інтелект не відпочивають – ні в академічних розмовах, ні на соціальних івентах. Цього всього так багато: тисячі сторінок, всі навкруги все читають, обговорюють. А ти думаєш – Коли?! Яким чином вони все встигають? Як можна було ознайомитись з десятками статей та книжок за вікенд? Особливо коли звичайний день навчальний графіку це ‘лише’ з 9 по 18 00, а потім ще readings, team work… А після цього соціальні івенти, нетворкінг, вечері… 
Багато ночей я провела в бібліотеці. І як же це прекрасно йти додому вночі (о 3й ночі), бачити відлуння в оксфордських калюжах та вдихати запах цього місту при світлі з кімнат студентів, які також в цей час на сплять...

Насправді, напруженність від графіку шалена. А постійне інтелектуальне напруження від якого неможливо відпочити впливає на безсонні ночі та відчуття, що мозок не перестає працювати.

Традиції та формальність без меж

Навчання в Оксфорді наповнене традиціями. Серед них high table вечері, наявність хорів та каплички майже в кожному колледжі. Академічний рік тут поділений та три семестри - Michaelmas, Hilary та Trinity terms.

Мантія? Black, white tie або навіть sub fusc? Це не казка та не сцена з книжок та фільмів. Це Оксфордська реальність на вечерях, matriculation та іспитах.

Дрес-код так само як і формальні вечері – обов’язковий атрибут оксфордської академічної спільноти. Іспити пишуться лише в повній академічній формі, яка називається sub fusc. Якщо ти не дотримуєшся дрес-коду – то Оксфорд має право тебе не впустити.

Цікавою традицією є квіти, які студенти одягають на іспит, так звані carnation flowers. Перший іспит мусить мати квітку білого кольору, наступні - рожеву, а останній червону.

Місце втрачених можливостей

Колись мій друг, який навчався в Кембріджі сказав, що Кембрідж це місце втрачених можливостей. Я тоді скептично до цього віднеслась. Пройшов час і зараз я вже погоджуюсь. В Оксфорді потрібно мати багато років для того, щоб взяти участь у всьому, що хочеш. Кожен день ти стоїш перед важким вибором куди піти: лекції науковців зі світовими ім’ями, івенти оксфордських спільнот, дебатного клубу, винний social і т.п.

Соціальне життя в Оксфорді та студентські поза академічні activities всіляко підтримується. На це є і фінансова підтримка та інші ресурси. На початку року проводиться Freshers fair, де всі спільноти представляють свою діяльність, запрошуючи новичків долучитись до них. Кількість таких спільнот просто неймовірна. Лише театральних ініціатив в моєму році було не менше 30. Вже мовчу про будь-які види спорту, найпопулярніший в Оксфорді rowing, squash, polo club та інші. Окрім тих спільнот та активностей, що є все-університетськими у кожного колледжу також є свої.

Студентське самоврядування в Оксфорді дуже активне. Воно виховує та закладає майбутню діяльність британської та світової еліти. Бути в комітеті спільнот або студентського GCR в своєму колледжі є престижним. Дуже часто подібна діяльність переростає в активну громадську та політичну діяльність. Для того, щоб стати президентом в студентських спільнотах деякі змагаються роками. Наприклад, Маргарет Тетчер в студентські роки стала президентом однієї з таких спільнот - Oxford University Conservative Association. Майже всі британські політики, що закінчували Оксфорд були членами дебатного клубу Oxford Union.

Якщо в Україні загалом студентські гуртки та діяльність студентського парламенту обмежена та не завжди підтримується керівництвом університету, то тут ситуація інша. В Оксфорді ж дивно якщо ти нічим не займаєшся окрім навчання . Однак навчання це пріоритет.

Study hard and Party Hard

Не зважаючи на постійне навчання піти на дрінк ближче до кінця тижня для оксфордського студента – це святе. Можна багато писати про те, як Оксфордські студенти веселяться. Але це досить відрізняється від українського студентства. Кількість вечірок та різноманітних заходів з великою кількістю алкоголю – неймовірна. А в кожного колледжу є свій бар. В декількох з них є історія, що бере свій початок століттями тому..

В Україні в останні роки для мене майже ніколи не було різниці в тому який день тижня сьогодні. Через напружений робочий графік 7 днів на тиждень час летів своєрідно та безжалісно. В Оксфорді відчуття часу та тижня чомусь стало для мене інакшим. Тут чітко йде розподіл на будні та вихідні. І хоч я ніколи не була великою фанаткою вечірок, в Оксфорді це трошки змінилось: в середині тижня в Оксфорді я починала думати про відвідування якогось social та можливість не читати та не писати ессе хоча б декілька годин.

Окрема тема – це оксфордські бали. Найбільші з них проходять в самих старих колледжах лише раз на 3 роки та коштують приблизно 220 фунтів за квиток на балл – такі вони Окфсордські студентські реалії...

Життя в Оксфорді між рядками для українця

Життя в Оксфорді для української душі досить специфічне та не зрозуміле. Атмосфера надмірної політ корректності та толерантності створює неочікуваний дискомфорт майже з самого початку. Недарма британці взагалі відомі своєю надмірної ввічливою мовою. Так ось, мушу відверто сказати - я ніколи не думала, що це стане для мене дискомфортом. З самого початку мого курсу нас пробрийфували про культурні різноманіття і важливість ‘не судити’. Я з дуже великою зацікавленістю прочитала усю літературу, що нам рекомендували на цю тему та з нетерпінням чекала гарячих розмов та дискусій.

На одній з перший лекцій, де я чекала на думки різних культур і країн, я сказала, що не погоджуюсь з думкою професора, бо те що він казав не працюватиме в моїй країні (лекція була про корупцію). На цей один з перших моїх коментарів в классі, я отримала імідж ‘brave’.

Це було для мене певним культурним шоком, адже в Україні я звикла говорити все напряму, де б я не була. А тут виявилось, що висловлювати думку з національним контекстом є досить небезпечним - адже це може теоретично для них ризик розповсюдження націоналізму. А цього в Оксфорді та взагалі на Заході намагаються оминати.

Для того, щоб зрозуміти подібні ситуації мені знадобився не один місяць навчання та діяльності української спільноти Оксфорду, де я як президент з ентузізазом поставила собі за мету 'розказувати українську правду та історію'. Мушу зізнатись за рік я стала по іншому підходити до питання висловлення своєї думки. Я розумію, що для різних культур 'дух вічного революціонера' не завжди є комфортний. А це ставить під загрозу комунікацію України зі світом. Подібний досвід дискофорту вважаю дуже важливим для того, щоб зрозуміти як говорити ‘мовами та культурами’, які будуть сприймати максимальна кількість людей.

Про такі ситуації треба писати окрему статтю. Тут лише напишу, що за весь рік в Оксфорді ‘конфліктних’ розмов майже не було. А в мене все частіше були думки, що в Україні я дозволяла собі бути відвертішою у дискусіях в університеті, на роботі та повсякденному житті. Думаю, що ми в Україні звикли жити інакше. У нас нема можливості мовчати та чекати. В нашому житті у нас нема часу на те, щоб мовчати та закріплювати погані почуття до інших. І ця теза також дає багато причин для роздумів.

Моя українська душа часто мене кидала в менталітет ‘чи то чорне чи біле’. А за рік тут я почала схилятись до думки, що нема чорного чи білого, а в усьому є досить багато відтінків – можливе через те, що тут все в ‘туманному альбіоні’. Лише сподіваюсь, що це не дає надію ще далі йти світу в сторону post truth society… І дуже хочеться, щоб в ідеології політ коректності та статусу кво не загубити здатність шукати та говорити правду…

Lisa