Перша українка, що підкорила Еверест, розповідає, як це було

Альпіністка Ірина Галай розповідає, як зійти на найвищу вершину світу та згадує, як воно – ночувати на камінні у спальнику і дихати, коли повітря немає.

Перша українка зійшла на Джомолунгму висотою в 8 848 м над рівнем моря вночі, 20 травня. У інтерв’ю НВ Галай розповідає, скільки коштує приборкати Еверест, у яких умовах доведеться виживати заради мрії та чи допомогла би альпіністу, який не може іти далі.

- Звідки у вас з’явився інтерес до гір?

- Я посперечалася зі своїм співробітником. Ми з ним найкращі друзі. Був футбольний матч, він вболіває за Реал Мадрид, а я – за Барселону. І от ми посперечалися на рахунок, хто виграє, а хто програє, ну і я програла.

До цього я постійно з нього сміялася, що він чеченець, але жодного разу не був у горах. І він сказав: «Ага, давай я тебе відправлю тепер на Ельбрус». Але тоді не було поїздок туди, тож я обрала Казбек.

Сама поїхала з Києва у Грузію, перша з групи піднялася, хоч там було багато людей. Мені дуже сподобався той похід.

Минуло три місяці, й я почала збиратися на Кіліманджаро. Мій друг був в шоці. Він каже, мовляв, ти що, а я кажу, що гори – це як наркотик. Всі так кажуть. Коли маємо якісь походи, чи експедиції, і люди сідають між собою поговорити, то кажуть, що так і є. Вперше, зазвичай, приходять у гори, аби подивитися природу, а потім закохуються.

- Коли ви вперше збиралися у гори, мали на те достатню фізичну підготовку?

- Так, я займаюсь боксом, фіт-кросом, бігаю по місту, беру участь в невеличких марафонах. У мене підготовка дуже хороша. Ну, але перед самим Еверестом, десь за півроку, я почала дуже інтенсивно готуватися. Кожні два дні – пробіжка по Києву зранку, а іноді й два рази на день тренувалася.

Ще ходила на скелелазіння, але це не була стільки підготовка до Евересту, скільки до Маттерхорну (Маттерхорн – гора у Пеннінських Альпах на кордоні Італії та Швейцарії. Висота – 4478 м), тобто, напрацювання технічних моментів для альпінізму. Я дуже люблю скелелазіння. Навіть коли їздимо із друзями на море, то шукаю, де би можна було полазити.

- У підготовці до Евересту у вас був інструктор, так?

- Так, Саша Зеленський, директор скеледрому Гіперіон. Він мене готував, сам загорівся, був завзятий. У нього багато клієнтів, тож він готує наших дівчат до світових чемпіонатів зі скелелазіння. І я паралельно приходила, він всіх кидав і біг зі мною займатися.

Коли вперше приїхала з походу, казала, що це велике задоволення – мати вдома диван і туалет

- Скільки загалом тривав сам похід на Еверест?

- Півтора місяці – це разом із перельотами. Перехід з базового табора до вершини – десь днів 30 максимум. Я спішила, бо у нас була конкуренція.

Еверест був моєю мрією – найвища вершина світу, про що ще мріяти? І взагалі, я дуже люблю Непал, Гімалаї, це для мене найкрасивіше в світі. Піднятися на найвищу їх точку – честь для мене.

- Що було найважчим?

-  Чекати. Дуже задовбало чекати. Сидиш у таборі й чекаєш: то погода, то іще щось. Нема телевізора, нема планшета, телефона, бо все сіло. Чимось треба займатися, а чим? Я приколювалась, що сиджу і спостерігаю, як нігті на ногах ростуть. Дуже скучно.

Добре, що були люди, які приходили з одного табору в інший, ми між собою спілкувалися, про щось говорили, їли там разом, пили чай і так вбивали час.

Табір на висоті 8300 м. Фото: Ирина Галай via Facebook

Коли ми тільки вирушали в поїздку, я питала Віктора Бобка, мого гіда, що буде найтяжчим для мене у цьому поході. Він сказав: «Для тебе – чекати. Бо ти не можеш сидіти на місці».

Я ще ніколи не була в таких довгих експедиціях. Постійно задовбувала його, щоби ми вже йшли на вершину без перил, без страховки, бо уже не могла.

Хотілося помитися. Для мене було відкриттям не мити голову місяць – це виявилося проблемою для мого волосся. І взагалі не митися: зранку всі вологі серветки замерзають, чекаєш, доки вийде сонце, щоби нагріло намет, і у наметі це розмерзається. Тільки так можна було спробувати прийняти якісь елементарні банні процедури.

- Що ви їли?

-  До 6000 м. шерпи готували нам їсти, розводили, наприклад, супи гарячою водою. А вже вище – те, що брали з собою. Всякі шоколадки, чіпси. Я їла, у мене був апетит. Зазвичай, намагаюся харчуватися здоровою їжею, але там вона не засвоюється, тож нема сенсу. Якби я тут їла по 6-7 снікерсів на день і по 3-4 упаковки чіпсів, я би уже це відчула. Там це летить в нікуди, організм тратить більше енергії, аби це все переробити.

На 6 тисячах на спуску я зустріла хлопця, який лежав під каменем

Воду брали зі снігу чи льоду. Більше, звичайно, лід, бо його легше розтопити. Чекати треба десь годину, аби його розтопити. Ставиш на газову горілку, насипаєш у каструлю це все, і чекаєш. Чим вище піднімаєшся – то довше воно кипить. Якщо сильно хочеш пити, то все одно, яке воно.

- Чи було страшно?

- Не було взагалі. Я навпаки отримувала від усього кайф – від висоти, наприклад. Я дуже азартна людина, люблю адреналін. Для мене це було задоволенням.

- Яке враження у вас залишилося після Евересту?

- Я завжди кажу, що таке витерпіти – нереально, треба дуже це любити, любити цей дискомфорт. Коли вперше приїхала з походу, казала, що це велике задоволення – мати вдома диван і туалет. Це просто дари.

Після походів починаєш цінувати такі речі. Коли знаєш, наприклад, як воно – спати на камінні у спальнику, після чого болить усе. Не цінуєш, поки не попадеш в такі умови, де цього нема. Все це нічим замінити. Ну, так, ставлять намети невеликі у вигляді туалетів, але це тільки на низьких висотах. На високих це вже просто виходиш, і там, де бачиш. Хлопцям у тому плані, звичайно, зручніше.

Північне сідло Евересту. Фото: Ірина Галай via Facebook

- Як взагалі вийшло, що ви стали першою українкою, що зійшла на Еверест? До цього були якісь спроби?

- Подробиць не знаю, але мені відомо, що колись Україна організовувала жіночу експедицію, туди входили три жінки. Одна із них померла на Ельбрусі – молода, 23 роки, її звати Маша, її батько відомий альпініст. Вона працювала гідом і вела групу, і там трапилася якась дивна історія. Вони попали у погану погоду, Маша загинула і її тіло шукали дуже довго. Друга жінка відмовилась від експедиції, переїхала в Іспанію. А третя народила дитину. Ну і так нічого й не відбулося.

Є такий відомий український льодолаз, Валентин Сипавін, він входить до вісімки найкращих льодолазів світу. Він казав, мовляв, спробуй Еверест, ти така бойова, тим паче, там ніколи не було українок. Я не могла повірити. Я написала Віктору Бобко повідомлення у Москву, аби він перевірив інформацію. Якщо так, то будемо над цим працювати. Бо від початку я була впевнена, що до мене там уже побували українські дівчата.

Я переживала, що можу не стати першою, адже ще була Таня

Але важко мені не було. Була лиш фінансова проблема – треба десь було взяти гроші. Та я навіть не задумувалася на секундочку, що у мене не вийде. Хоча зустрічала багато людей ще у базовому таборі, які дуже переживали, що не зайдуть. Я переживала, що можу не стати першою, адже ще була Таня [Тетяна Яловчак – українська альпіністка, що зійшла на Еверест другою, 21 травня цьогоріч]. Але те, що не зайду – таких думок навіть не було.

- Скільки коштує зійти на Еверест?

- Більше 50 тис. доларів. Але всі ці гроші дійсно ідуть на конкретні витрати, а не просто зарплата гіду чи якісь примхи. Там є зарплата шерпам [народність у Східному Непалі. Зазвичай виступають у ролі провідників для альпіністів], дозвіл на сходження – перміт на гору, він коштує біля 10 тис. доларів. Входить харчування – шерпи готують тобі їсти, також проживання, зарплата китайській команді, яка прокладає перила. Ти за все маєш платити гроші. Навіть якби це була не комерційна, а спортивна експедиція, ми би в будь-якому випадку вийшли на цю суму.

Я спочатку не розуміла, за що такі гроші. Але це вершина світу і країна намагається на цьому заробити, якщо є люди, які готові підніматися за такі гроші, то їм це в плюс. Шерпи – це люди, у яких за цілий рік це єдина можливість заробити такі гроші. Адже сходження на Еверест дозволяється лише у травні. Це дуже бідна країна.

- Ви платили з власної кишені, чи шукали якихось спонсорів?

- Я зверталася до фірми, де працюю, але вони не пішли на зустріч. Мені допомогла сестра. У нас є сімейний бізнес, у чоловіка моєї сестри – термальні води Косино. Цей бізнес також оздоровчий, пов’язаний зі здоровим способом життя. Вони мені помогли фінансово.

Є таке правило, що в горах кожен за себе

Також помагали друзі. Ніхто не дав мені цілком всю суму. Я ходила цілими днями і питала, де мені взяти гроші на Еверест. Де би ми не були, я всіх задовбала. Казали мені, а давай поговоримо не про Еверест, а про щось друге уже.

-  Хто був у вашій групі, коли ви сходили на Еверест?

- У нашому таборі була місцева непальська компанія, яка приймає людей, організовує шерпів і все таке. Нас там було чоловік десять. Була я, мій гід Віктор, ще один хлопець Паша із Москви в команді. Потім була команда, яка жила з нами у таборі, але йшли не з нами і у них були окремі гіди: сингапурець, англичанин, японець француженка. Ще була команда Тіма Медведца, який знімав програму Discovery. Це наш був один табір, а таких загалом було біля шести.

Ірина Галай via facebook

- З вашого всі піднялися?

- Ні. Навіть оцей Паша, з яким у нас був спільний гід, не піднявся – в нього почалася гірська хвороба.

- З Танею, яка стала другою українкою, що підкорила Еверест, ви раніше були знайомі?

- Там познайомилися. Вона зі Східної України, давно займається альпінізмом, десь близько десяти років. Це була її мрія – піднятися на Еверест. Ну, не вийшло першою.

- Що там знають про Україну?

- Всі питали, а як у вас там, вони знають про наш конфлікт з Росією. Навіть місцеві люди в Катманду підходили, запитували, звідки ви. Віктор, мій гід, каже: «Я з Росії, а Іра – з України». А вони такі: «І як, ви нормально спілкуєтеся?». Питають, а чи закінчилась війна, а чи Крим наш, чи не наш.

- Чи відзначила якось ваше досягнення наша держава?

- Ні. Ну, от є відзнака з Національного реєстру рекордів України. Якщо чесно, я навіть не дізнавалася, чи передбачено щось. Розумію, що, зважаючи на обставини в країні, їм мало діла до українки, яка піднялася на Еверест.

- Була історія про австрійку-вегетаріанку, яка загинула на Евересті. Її недостатню фізичну підготовку пов’язували нібито з вегетаріанством.

- Не думаю, що це якось пов’язано, бо 90% шерпів – вегетаріанці, вони ж буддисти. В австрійки почалася гірська хвороба, вона почала почуватися погано на 7 тисячах [метрів]. Наскільки я знаю, там ще голландець помер – заснув і не прокинувся.

 Від нестачі кисню німіють кінцівки – руки і ноги мерзнуть

Від організму там можна чекати всього, що хочеш. Він не розуміє, що трапилося, все це – величезний стрес. Виключається периферія. Від нестачі кисню німіють кінцівки – руки і ноги мерзнуть. Мозок намагається себе зберегти таким чином. Ми проводили експерименти навіть: ставили на нуль кисневий балон і спостерігали. Одразу мерзнуть руки й ноги. Коли включаєш знову – вже нормально.

- А є якийсь період для адаптації після того, як спускаєшся звідти?

- Це дуже індивідуально. Хтось по три місяці лежить після Евересту в санаторіях, з ложечки годують. А в когось навпаки – бігають потім по Катманду з криками: «Ура!». У мене було нормально, ми з Віктором уже наступного дня були на вечірці.

У кожного все індивідуально. Тому я хочу піднятися на 8 тисяч без кисню, аби перевірити свої реакції, свій організм. Те, що я чула від людей, які за мною спостерігали – моя поведінка на висоті була аномальною. Я і спала, і їла, нічого мені не було. Кілька разів розболілася голова, звичайні мігрені, як і тут може бути.

Фото: Ірина Галай via facebook

Я собі спокійно сиділа на 6400 м, чекала під вершиною, не спускалася нікуди. Таня Яловчак піднімалася п’ять разів на 6400 м, втратила від того багато сил і енергії, ходила туди-сюди. Я два рази. Один раз пішла собі на сідло, спустилася у табір, вдруге коли пішла, не спускалася аж до вершини.  

- У альпіністів є якісь правила? Наприклад, якщо комусь погано, ти бачиш це, але – чи треба допомагати?

- Друзі Тетяни, російський Перший канал Росії, приходили у табір і брали у мене інтерв’ю. Вони запитали, мовляв, якщо я буду йти і побачу, що Тетяні та її гіду погано, чи пройду я повз. Я довго думала.

Є таке правило, що в горах кожен за себе. Ти сам собі це придумав, тебе ніхто не змушував іти, ти придумав, що хочеш піднятися. Треба розуміти, що для людини може бути фатальною спроба допомогти комусь іншому. Треба розуміти, яка висота, наприклад. Якщо більше ніж 8600 м, всіх попереджують: ви тут самі за себе. Якщо щось трапиться, ніхто нікого звідти зносити не буде.

Від морозу тіла загиблих на Евересті виглядають так, ніби померли вчора

Аби знести з такої висоти, треба оплатити шість пермітів для шерпів, аби вони туди піднялися, провели рятувальні роботи, спустили людину вниз. Тому там лежать ті тіла, пристебнуті до мотузок, яких ніхто не спускає з гори. І від морозу вони виглядають так, ніби померли вчора.

Я не знаю, мені би було дуже важко. Якби я розуміла, що для мене, мого шерпа і мого гіда це буде небезпечно, я би запитала у гіда, чи допомагати таким людям. Якби вирішувала сама – напевне, допомагала би. Тому що потім доведеться жити з тим, що ти залишив людину, якій погано.

На 6 тисячах на спуску я зустріла хлопця, який лежав під каменем. Підійшла до нього, такий симпатичний, високий хлопець не нашої національності. Кажу, ти чого тут лежиш. А він: «Я хочу полежати». Кажу йому, що не можна так робити, треба встати і піти, бо ще дуже далеко до найближчого табору. А він мені: «Навіщо ти мені це сказала, що я ще так далеко?». Я намагалася його примусити піти зі мною, але він не схотів – як я можу тягти його за руки, якщо він не хоче. Це був популярний маршрут, я розуміла, що там можуть бути і шерпи, й інші люди, і його просто там ніхто так не залишить.

На спуску зустрічала багатьох хлопців, які проходили два метри і падали. Посідали і сидять. За ними шерпи: «Ну встань!», а вони – ні, не можемо. І ці бідні шерпи займаються тим, що змушують їх встати, пояснюють, наскільки небезпечно просто сидіти, адже кисень закінчується. Та коли людина втрачає сили, вона вже нічого не розуміє.

- Таких, хто здається і не доходить до вершини, багато?

- Так. Я навіть бачила дівчат, яких шерпи за руки затягали в табір на 8300 м. Не розумію цього: якщо тобі так погано, невже той Еверест вартує тих страждань? Це небезпечно для організму. Може бути інсульт, якщо постійно знімати і надягати кисень. Ми ніколи не знаємо, як наш організм зреагує на висоту.

Ще мені розказували, як колись раніше японка заплатила чотирьом шерпам, аби її підняли на гору. На одну людину по-нормальному дається один шерп, а вона заплатила чотирьом, аби її підняли по цих сходах на Еверест, підняли в прямому смислі цього слова. Стояла величезна черга, і всі чекали, поки її туди заштовхають.

- Вона фізично була неспроможна піднятися?

- Вона була абсолютно неспортивною, але мала багато грошей. Це було 50 років з першого сходження на цю гору, вона хотіла відмітити це так. Але це абсолютно небезпечно як для них самих, так і для шерпів.

На спуску зустрічала багатьох хлопців, які проходили два метри і падали

Бувають люди, які взагалі не готові до сходження, навіть не вміють вдягнути «кошки» на ноги, не знають, як. Або я бачила, як китайці тренуються біля вершини користуватися мотузками, спусковими. Вони прийшли на Еверест, не знаючи цього. А ти потім стоїш у черзі, й чекаєш, поки він там навчиться щось переклацнути. Навіть таке було.

- Тобто якогось попереднього відсіювання для бажаючих піти на Еверест немає?

- Так. Я думаю, що людина сама мала би розуміти, куди вона іде. Потім трапляються такі от випадки, коли там помирають. А чому? Бо прийшли непідготовлені.

- Скільки треба готуватися до сходження на Еверест, якщо не маєш жодної підготовки?

- Фізично люди тренуються по три роки перед тим, аби зійти на Еверест.

Там відпочити нереально. Вище 5 тис. нічого не відновлюється. Я, навіть, була поранилася, і у мене маленька ранка не заживала до Катманду. Організм не відновлюється. Тому треба бути до такого готовим.

Взагалі ж, я сподіваюся, що в Україні після цього якось популяризується такий вид відпочинку. Я вважаю, що краще заплатити тих 800 доларів і піти, скажімо, на Кіліманджаро, ніж поїхати в Туреччину, де ти будеш сім днів пити й їсти. Бо Африка – прекрасна, гора прекрасна, люди прекрасні. Але, на жаль, в Україні чомусь  не вважають це доступним відпочинком. Пожити в палатці для кожного корисно, бо ти вчишся виживати. Не треба бути марафонцем, аби це робити.